Вербна неділя 2021

 

…Гілки і цвіт верби

Її прекрасний,

Освячені водою,

Несуть любов і віру,

Що є для нас святою, …

             Сьогодні  двадцять п’ятого квітня  у Вербну неділю  парафіяни села Княжолука  спільно з протоієреєм  отцем Олегом Фесняком  храму Святої Великомучениці Параскеви – Пятниці  Православної Церкви України відслужили святкове  богослужіння. Це надзвичайно важливий день у кожного мешканця села. Адже це свято  буває тільки один раз в році перед Пасхою.

        День по справжньому весняний, хоч часом прохолода та весна впевнено  вступає в свої права. Жива природа навкруги прокидається. Зазеленіла травичка, місцями розцвітаю квіточки, а на деревах і кущах розпускаються листочки. Саме сьогодні кожен радіє  пробудженню весни, відблискам проміння теплого сонечка та святкуванню Вербної неділі. Адже від нині за тиждень буде Велигдень. Так  люди витали один одного  після освячення вербного віття.  

З днем книги і авторського права

 

Вітаю  всіх з днем книги  і авторського права

Прийміть найщиріші побажання і щиру подяку

Мамина старість

 

З роками діти виростали,

А поряд  з ними,

Матуся старенькою  ставала.

Дождалась внуків - правнуків вона,

Та миттю стала вже не та.

Роки пробігли в неї, наче сон,

І прожите лишилось за вікном.

Самотня стала вже вона,

Замкнулась  і закрилась,

Із серденьком своїм одна.

Чомусь із пам’яті усе змело,

Немов  нічого в неї й не було.

А біль дітей  стискає,

Чому в матусі  серденько вмирає.

Своїх дітей,  онуків, правнуків,

Вона чомусь не пам’ятає.

Найкраще в неї старість забирає.

Та знай матусю, ти не одна,

Кругом з тобою дітвора.

Яка б та старість не бувала,

На  все  життя любимою ,

Єдиною  і доброю ти стала  .

І  всі  ми  добре  знаєм,

Що старості собі не вибираєм.

Заупокійне Богослужіння

 

        Сьогодні надзвичайно  важливий день для парафіян села Княжолука. Протоієрей  отець Олег Фесняк  відслужив  поминальне Богослужіння за покійним парохом  Михайлом Довжанським у храмі Святої Великомучениці Параскеви – П’ятниці  Православної Церкви України. Парох Михайло Довжанський відслужив в храмі понад тридцять років. Чотири роки тому, як він відійшов у вічність.

     Після Богослужіння отець  Олег Фесняк спільно з родиною Довжанських , дяком  Григорієм , церковним хором та парафіянами на могилі покійного пароха Михайла відслужили Парастас.

    Покійний протоієрей Михайло Довжанський назавжди в парафіян залишився добрим духовним наставником, вчителем і порадником.

    Парафіяни храму щиро вдячні  покійному отцю Михайлу Довжанському  за його чесне і ревне виконування всіх своїх релігійних , священичих  та громадських обов’язків для добра нашої Церкви. А опечаленій дружині – їмості Ганні з сином Володимиром, дочкою Надією , онуком Святославом щире співчуття.

   Вічна Пароху Пам'ять!

    

Співаймо разом 1

Четверта річниця з дня смерті пароха Михайла

 

   

    Сьогодні минає чотири роки,  коли стало битися  серце  пароха  Михайла Довжанського,  довго служителя   храму Святої Великомучениці Параскеви-П’ятниці Православної Церкви України  в селі Княжолука на Долинщині в Прикарпатському краю. На могилі отця величний гранітний  пам’ятник  на масивному постаменті. Відображений в  повний ріст його портрет на пам’ятнику, символізує  отця прагнення до світлого майбутнього до  сонця правди. Сьогодні вшанувати пароха Михайла  та відслужити  Панахиду на  могилу  сільського кладовища  прибули: церковний хор та протоієрей Олег Фесняк храму Святої Великомучениці Параскеви-П’ятниці , їмость Ганна Довжанська, отці храмів Православної  Церкви  України  Іван Качур – настоятель храму Покрови Присвятої Богородиці села Вишків,  Йосиф Мельник – настоятель храму Успіння Присвятої Богородиці села Надіїв, їмость Леся Дарвай та Ігор Дарвай – настоятель храму преподобної  Параскеви Сербської в селі Шевченково,  виходець села Княжолука  протоієрей  Анатолій Яремко  клірик єпархії Православної Церкви України.

  Покійний протоієрей Михайло Довжанський передбачаючи свою кончину, відійшов у вічність старанно і побожно. Так він відійшов від нас і з цього світу, поєднаний з Господом  Сотворителем.

16.04.2021 Іван Проців

Важкі долі

 

Дуже важко як згадаю,

Спец будинок в Прикарпатськім краю,

Поважні й молоді, безсилі і самі,

Покинуті назавжди в самоті.

 

Чи доля , чи судьба така,

Дорога в них в усіх тяжка,

І кожен з них  свій рід має,

Який про долю їхню забуває.

 

 Будинок всіх отут  єднає,

Місцева влада   про них  добре дбає,

Доглянуті і ситі,

Любов’ю і теплом зігріті.

 

Нераз отець Михайло тут бував,

Молитву Божу й крихту хліба дарував,

З Різдвом та Пасхою витав,

Щоб Бог про них не забував.

 

Хрест кожен з них  важкий свій має,

Отець про них не забуває,

З серцевим болем  всіх  сприймає,

І нести хрест допомагає.

 

А Ви Святі Отці про них згадайте,

Про долю одиноких не забувайте,

До них у милостині Божій завітайте,

Молитву й крихту хліба їм віддайте.

 

Вони завжди  готові всіх приймати,

І долю свою розділяти,

Щоб не була черства душа,

І можна зрозуміти їхні почуття.

 

Горе з москалями

 

Україну горе спіткало,

Коли  москалі  на неї напали,

З першу  зелених  до Криму загнали,

Щоб  в українців стріляли,

За непокору  на місці вбивали ,

В тюрми москальські  саджали.

Військових та  зброю завезли ,

Щоб легше Крим до себе втягти  .

А далі  Донецьк і  Луганська зажадали,

Та   українці їм  опір тут  дали,

І москалям  в пів дороги,

Зробили високі пороги.

Та  досі москаль на сході країни гуляє,

Зброю вбивчу  сюди поставляє,

І кров людську проливає,

 «Царем» світу себе «уявляє».

 

 

Проліски

І в ранню пору весняну,

Як сонечко підніметься вгору,

І ковдру стягне снігову,

Сон перейде у справжню дивину.

Поляни вкриє пролісковий гай,

В дзвіночках ніжних немов  рай,

В пелюстках синьооких рідний край,

До серця свого, любо пригортай.

Ти сильна і вічна Україно

 

 

Роки із сотні в тисячі зростали,

Злодіяння Україну   в прірву  затягали,

 Шматували, руйнували ,

Українців катували , до тюрми саджали.

 

Україна з карти світу не зникала,

Хоч земля її стогнала і в вогні палала,

Своє майбутнє вона ніколи не втрачала,

Хоч  в морі сліз та  крові потопала.

 

Не раз земля  з руїн вставала,

Рука катівська долі українцям  плюндрувала,

Та волю, славу  їм  ніколи не зламала,

Бо ж Україна сильна є Держава.

 

А кремль і досі ще волає,

Що України як Держави   для  них не має,

Бо малоросію у ній вбачає,

Русизму  й досі українцям насаджає.

 

І не один десяток років пробігали,

Та предки правду дітям передали,

Як московити українців в Сибір

І в тюрми відправляли.

 

Українські  долі  мільйонами  ламали,

І без отця й  хреста в могили відправляли.

Щоб рідні завжди їх страждали,

Могили сибірським мохом заростали.

 

Скажений кремль і досі не вгасає,

Кацапів із зброєю на схід і південь України  відправляє,

За те, що права до України він немає,

І нагло кров людську на наших землях проливає.

 

Запам’ятай московський кате,

Що Україна є багата і завзята,

Із зброєю в руках  себе готова   захищати,

І  вже  не дасть тобі тут  царювати. 

Хресна дорога

  

Трагічний  хід  Страстей триває,

Тягар важкий Христос  на плечах має,

Дорогу  Він страждань й  лихої долі  знає

І на Голгофу хрест важкий   донести  має.

 

Богослужіння  у Храмах  відправляють,

Отці дорогу  Страстей Христових  у них читають,

Віряни в них  молитву разом  промовляють  

 І в стації Христові поступають.

 

І крок за кроком набігає, хрест Ісуса нагинає,

Вже  на  коліна Він  клякає, але  донести його має,

Піт в  очі  напливає і  кров’ю тіло обливає,

А Божа Мати, сина вже утрачає.

 

Марію Матір  разом  всі благаймо ,

І під покров її весь люд віддаймо,

Хрест  втому Сину насаджає,

Паломників й Марію Матір тісніше  наближає.

 

Симеон із Веронікою в дорозі поспішає,

Жест допомоги  Ісусу надсилає,

Ісус свій образ  на хустинці залишає,

Із жалю  Вероніка мліє, витера лице Місії.

 

 

Мету свою Син не втрачає, 

І за людські гріхи себе Він не карає,

З тяжким хрестом Себе жертвує,

І від гріхів усіх  спасає із небом наближає.

 

Поти Христа в  дорозі обливали,

Кати Ісуса тяжко бичували,

Жовчем , оцтом напували,

Поки на хрест Його розп’яли.

 

Презентація авторської книжки "Стежками минулого" Івана Проціва 2013 5ч

Сибірські ув'язнення

 Газета Свіча від 02.04.2021 року за №14 (2519) ст. 5  «Людські долі» автор Іван Проців

     Ганна Дмитрівна Дякун  народилася 06.01.1921 року. Виросла Ганна в багатодітній сім’ї в  на Прикарпатті в селі Княжолука  (Вигодського) Долинського району (Станіславської)  Івано-Франківської області : батько – Дякун Дмитро, мати – Дякун Олена , сестра -Дякун (Проців) Розалія Дмитрівна – 1907 року  народження, брат - Дякун Ілля Дмитрович  1914 року народження , сестра - Дякун Анастасія Дмитрівна -  1919 року народження , сестра - Дякун /Махно/ Олена Дмитрівна -1934 року народження , сестра - Дякун /Якимів) Марія Дмитрівна  - 1935 року народження . , брат - Дякун Василь Дмитрович  -  1929 року народження.

      Родина Дякунів обробляла землю, сіяли зернові культури, мали в господарстві дві корови, два коні, віз, плуг, борону.  Із  членів родини менші  ходили  у школу, а старші  допомагали батькам  обробляти землю та випасати корів і коней. В основному, батько Дмитро трудився в полі, а мати Олена  доглядала дітей та поралась  по хаті і господарці. Родина працювала і радісно проживала.  Але з приходом війни,  після 1940 року життя  дуже  змінилося. 

         Багатодітна родина не спроможна була  виживати і дітям приходилось ходити  на службу в інші родини . В основному на службі діти випасали худобу, або доглядали за меншими дітьми .  . Сестра Анастасія – не одружена . служила у родині німців  на хуторі Дебелівці,  В 1938 році родина німців, з ними,  виїхала  і Анастасія Дякун . В 1939 році Анастасія повернулася в село Княжолуку упорядкувати  свої документи та просила в сестри Розалії забрати її сина Проціва Івана Назаровича 1928 р.н. , однак Розалія відмовила. До Німеччини  вона виїхала одна і більше про неї вістки не було по даний час.

      З приходом совітів  в Україну, більшість родин почались переслідувати, разом  із ними і переслідувалась родина Ганни Дякун. Згодом  закриваються  школи та церкви , вчителів  та священиків вивозять у невідомих напрямках і знищують.

     З часом школи відновлюють вже з обов’язковим вивченням російської ,  а також скасовують у школах  викладання уроків релігії . Відповідно і в селі Княжолука закривають храм Святої Великомучениці Параскеви – П’ятниці майже до 1950 року. Мешканці підпільно  підтримують храм, щоб не руйнувався. В селі були сформовані  загони Української Повстанської Армії, членом якої і була Ганна. Ставши її членом, Ганна допомагала своїм побратимам забезпеченням  продуктами харчування.

      1946 рік. В матері Олени була надто важка ніч. Безсонниця мучила її,  не давала спати. Материнське серце відчувало біду. Проснувшись уранці,  мати розповіла Ганні, що в неї на серці великий смуток і просила її, щоб була обережною.

     Пораючись по господарці в сараї , Олена почула лай собаки, вона виглянула в двері і побачила молодика. До  родини Дякунів завітав мешканець села представник від уряду   Микола Шкурлей і наказав, щоб Ганна одягалася і йшла разом з ним , що  її  до себе кличе  сільський  уряд. Згадавши слова матері, Ганна відчувала, щось недобре. Батьки благали її не йти, а Миколу просили щоб сказав , що Ганни  немає вдома. Та це було даремно. Ганна  немов  в  останнє , прощалася з рідними і сказала що скоро повернеться. Одягнувшись,  вона як і завжди впевнена в собі , вирушила з  дому.  Відкривши двері управителів села , вона  до дому не повернулась.  Тримаючи майже цілий день , під вечір  Ганну доправляють до району у Вигоду. Тортури і катування Ганна пройшла щойно прибувши до  головорізів. Вони закинули її  у темну кімнату. Допити, залякування, катування тривали  майже три доби .Та це  не зламало її українського духу. Після катувань її та побратимів  членами НКВД, їх завантажили у машину і доправили до Брошнева, а потім до Станіслава, тобто до Івано-Франківська.

     Тут знову покидьки   продовжували морити голодом  і допитами, майже чотири дні. А тим часом  було завезено до карцеру  кілька сотень українців для подальшого відправлення в Сибір.

     Дорога в Сибір була важкою і страшною. Не всі живими доїхали до місця призначення. Везли у товарних  вагонах так, як худобу: без води, без світла, без туалетів. Померлих виштовхували  з вагонів, як непотріб. Плач дітей , матерів, надовго закарбувався в серці Ганни. Про це  неможливо забути.

     Після арешту Ганни, в хату її родини  прийшов великий смуток – втрата дочки. Постійні переслідування  покидьками   родини Дякунів. А це,  неабияк відбилося на здоров’ї батьків. Мати Олена  занедужала. Хвороба не давала їй спокою. Батько більше трудився на полі, а діти поралися по хаті, господарці та допомагали боротися з недугою матері.

      В 1947 році родину Ганни спіткало важке  горе – померла  її мати. Після смерті дружини Дмитро залишається на одинці з дітьми. Важко прийшлось родині    після втрати  матері та дружини. Всю робота у хаті та господарці лягла на сестер Ганни.  Того ж року Ганну  доправляють до Красноярська.

    Будучи тут, на чужині, в сибірських поневіряннях, Ганна чітко розуміла, що вона і всі інші позбавлені тут  права на близьке і рідне. Наглядачі пильно стежили за судженими ,  не давали їм можливості для спілкування. Вони старалися забрати  в них не тільки свободу , а й силу та  мрії.

   Ганна завжди потайки ночами плакала і не могла зрозуміти, чому її так наказала доля , саме вдома, на рідній землі, на Батьківщині.

     Важка праця , голод, холод та нудьга за Батьківщиною виснажили Ганну.  Ставлення охорони до засуджених, було не можливим. Вседозволеність перевищувала все людське. Таких як Ганна було сотнями: без всякого захисту, без батьків і рідних. Саме цим і користувались московські покидьки. Вставати щодня зранку і заходити до бараку  пізно увечері. Так було щодня. Годувати  шістнадцять корів, доїти, випасати і знову доїти на вечір. Харчували так, щоб не померти.

     1949 рік. Біда не минає хату.  Недуга підкосила Дмитра – батька Ганни. Важкі умови життя, переживання  за судимість дочки Ганни, смерть дружини та постійні переслідування НКВЛистами валили Дмитра з ніг. Та одного дня він не витримує і помирає.

    1950 рік,  Красноярськ.  Ганна відчувши вагітність , то гірко плакала заливаючись сльозами, то раділа від щастя стати мамою. Сьомого жовтня того ж року  Ганна народила дівчинку. Через декілька днів  після народження , дитину в забрали, а Ганну відправили  на роботу. Розгублена та знесилена, вона  працювала і тільки  в думках була поруч з донечкою.

  1953 рік. Ганну охопив  смуток і біль.  Занедужала дитина з діагнозом «кошуля». Ганна  звернулася до керівництва в’язниці, щоб  віддати їй дитину та відправити в Україну. На що вони погодились, щоб не мати зайвих клопотів з дитиною. Василь - брат Ганни, погодився прийняти її дочку  до її повернення. Василь надіслав свою згоду до в’язниці опікуватися дочкою Ганни. Після чого дочка  була доставлена в Україну до Василя Дякуна.

   Ганна була щаслива, що її дочка в надійних руках. Та для неї роки, здавалися десятиліттями.

    Довідка  (видом на проживання не служить)

Видана  07 квітня 1956 року за № 48 549 м. Краноярськ МВД  РСФСР п о Красноярського краю

Дякун Ганна Дмитрівна 1921 року народження , народилася в селі Княжолука  Долинського (Вигодського) району Івано-Франківської (Станіславської) області засуджена 18 травня 1946 року за ст. 54-10  п. 54-11 УК УССР  звільнена від подальшого знаходження  на засланні 07 квітня 1956 року на основі приказу Генерального Прокурора  СССР   МВД  ( ССР і КГБ при  СМ СССР   від 09 березня 1956 року Начальник відділу УМВД.

   Звільнившись , Ганна ще працювала один рік , щоб заробити  кошти  на дорогу  до дому.

    Після закінчення терміну  ув’язнення,  Ганна немала права повернутися до свого місця проживання і змушена  була майже один рік проживати в Тернопільській області село Мечищів , Бережанський район. А відтак повернулася в своє рідне село.

     Подавлена , знищена важкою працею – жінка українка повернулася на свою рідну землю після сибірських поневірянь та десять тюремних років, за те , що любила Україну. Згодом вона влаштувалася на роботу технічним робітником до сільських закладів. Робота  була важкою. Поліна дрова довелося різати вручну, а після колоти сокирою. Робота була важкоюі не дуже платною. Ганна  влаштувалася на роботу у Вигодський лісокомбінат. Так і працювала до виходу на пенсію.

     У душі була щаслива, вдома, разом з дочкою. Та біль на серці, катування і знущання московитами, назавжди лишились в її серці.

     Вдома її зустріла самотня хата, занедбаний город та посохлі дерева. І ніколи вона вже не чула гуркоту коліс возами, які їхали до млина, щоб змолоти  зерно, своїми мешканцями та мешканцями навколишніх сіл. Прийшовши в село ,  московити   зруйнували майно та  водяний млин, знищили родину Мошманів. Тільки згодом громада села  відновила роботу млина.

     Ніколи ніхто не  бачив і не побачить  посмішки в Ганни на обличчі, ані радості від щастя. Вона завжди уходила  зайвих запитань, які часом ранили її душу. Тільки з часом  , відчуваючи свою слабкість, вона  дуже малу частинку  своїх поневірянь розказала дочці Вірі.

     У 1957 році  Віра , дочка Ганни , пішла в перший клас в селі Княжолука. Після закінчення школи в 1967 році ,дочка виїхала на роботу до Києва. Ганна була щасловою, коли дочка  стала працювати.

    У 1970 році  дочка Віра одружилася з Олександром Меренковим. Ганна завжди молилась і благала Бога, щоб дочка була щаслива. Вона боялась і переживала, щоб не спіткало дочку лихо і не повторився пройдений нею шлях поневірянь.

   1972 рік. Ганна дочекалась  народження онука Віталія Меренкова. Від цих подій Ганна була щаслива, але без посмішок на лиці.

     Хвороба в Ганни прогресувала і давалася взнаки, але виду вона приховувала свій  біль і страждання . Завжди  відповідала, що в неї все добре.

1990 рік . Пізня осінь. Листопад місяць. На дворі безперепочинку випадає дрібний , затяжний дощ. Дерева скидають свої  останні золоті листочки. По небу пропливають   купчасті  снігові хмари. Та ця  волога і прохолодна пора року, неабияк вплинула на стан здоров’я Ганни. Втома та важке дихання збиває її з ніг. Двадцять другого листопада цього року і припинилося бити її серце і  Ганна помирає.

 Так закінчилось скалічене НКВДистами   життя Ганни - жінки  українки, якої рани  болю так і  не зажили до дня її смерті.

 Шкода, що не дожила Ганна до народження правнука Павла Меренкова, який народився 1996 року.

      Знаючи добре Ганну, я часто  задумуюсь, як вона та її подруги , однодумці перейшли пекло знущань та поневірянь в московитському павутинні.  Коли їх зовсім невідомі нелюди забирали з родинного гнізда і відправляли   до сибірських тюрм  бути рабами для  їхніх потреб. Та  позбавляючи всього того, чим їх нагородив Бог та Матінка природа. Ганна залишилась  на завжди в  пам’яті  односельчан скромною  українкою, мовчазною та з високо піднятою головою .