Моя вишиванка

 

Нитки сині, жовті й кольорові,

Всі сплелися  у чудовому узорі,

Наче зорі у небесному просторі,

То є символ української любові.

 

Мати нічками не спала,

Ці узори на сорочках вишивала,

Синам й дочкам мережила,

Доля їхня щоб була щаслива.

 

Хрестик за хрестиком  вставляла,

Любов свою  до дітей прошивала,

Та колір ниток для добра підбирала,

Серце материнське  укладала.

Моя сім’я

Найкращого в житті немає,

Коли твоя сім’я  майбутнє має,

І дітвора  кругом кружляє,

Родинне коло прикрашає.

 

Сини і дочки з роками виростають,

До батьківської хати з сім’єю  поспішають,

З народженням онуків їх витають,

І статус  дідуся й бабусі щиро дарять.

 

Тут  сміх дитячий голосно лунає,

Сім’ю щоденно звеселяє,

А рік за роком швидко пробігає

І статус дідуся й бабуся вже  міняє.

 

До них у хату  радість знову поспішає,

Син Божий  правнука в родину посилає,

І статус прабабусі й прадіда  благословляє,

Родинне коло весело зростає .

 

Сім’я щасливою завжди буває,

Коли дитячий гомін в хаті не стихає,

А батько з матір’ю тверду опору має,

Своїм теплом й любов’ю   рід весь  зігріває.

ВІТАЮ ВСІХ З МІЖНАРОДНИМ ДНЕМ СІМ’Ї

 

Щаслива і дружна сім'я - початок нового життя,  продовження прекрасного роду і шанування святості традицій. Сім'я – це найбільше щастя, яке людина може створити сама. Сьогодні, в Міжнародний день сім'ї, мені хочеться побажати: нехай дитячий сміх лунає всюди, а рідні будуть вірною опорою. Нехай вас завжди зігріває тепло любові. Бажаю вашим  родинам бути квітучою, дружною і згуртованою. Добробуту і добра всім родинам!

НА ЗАСЛАННІ

 

Публікація в газеті «Свіча» за № 20 (2525) від 14 травня 2021 року  на сторінках  «Життя, яке воно» автор Іван Проців

      На дворі   січень  1950 року. За вікном  холодно, морозно, а вдома тепло і затишно. Закінчуються Різдвяні свята, а  на душі важко і моторошно. Часи були важкі. Майже кожна родина в селі чекала поганої звістки від непрошених московитських гостей. Скрізь в українських оселях з боку московитів панувала жорстокість та знищення українців як нації. Українці на той час стояли на своїй твердій національній  позиції . Та сили були нерівні.  Згадує   Анна Тимофіївна Проців  (Дарвай)   1937 року народження  , жителька і уродженка села Княжолука, Долинського району, Івано-Франківської області.

      Одного разу  від  страшного стукоту у двері  і вікна  нашої хати  вся сім’я оніміла: мама – Дарвай Анна Михайлівна – 1911 р.н.;

сестра – Дарвай  (Гайнюк)  Олена (Уляна)  Тимофіївна- 1937 р.н.;

Брат – Дарвай Степан Тимофійович – 1946 р.н.;

Брат – Дарвай Павло Тимофійович – 1949 р.н.

   Материне серце відчувало щось недебре. Посуда з рук у неї валиться, дрова в пічці неможливо запалити. О Боже . Що коїться?

 

     Відкриваючи двері ,  ми побачили в дверях  Миколу  Шкурлея  та працівників  НКВД. Вони грубо і нахабно сказали мамі:   «Майно й будинок конфісковано , а ти з дітьми збирайся і підете з нами». Плач  та  сльози мами , крик дітей  не змогли врятувати   родину Анни Дарвай. Знаючи, що їх чекає, вони  були  у великому страху. Всім  хочеться жити. Хто не міг швидко  йти ,  вони  тягли  за собою. Їх затягли  в сільський клуб. Кожен тут із присутніх хотів повернутися додому. Та смерть і поневіряння кожному дивилися у вічі. Ноги чомусь Анни не  слухалися, ледве сама рухалась, здавалось їй , що робила чотири кроки вперед і чотири кроки назад. Кожному їз них було дуже жаль  залишати  свою хату і рідне село. Всього  на пункт збору  зігнали  двадцять дві родини з  нашого села.НКВДисти забирали від дітей в основному матерів для допиту. Нічого не довідавшись, вони знущались та глумились над ними. Діти в той час від несамовитого крику московських псів наче миші сиділи в куточку в кімнаті з решіткою на  віконці. Ждали на повернення рідних.

       Майже після одної доби поневірянь всіх присутніх почали вантажити :  кого на вози, а  кого на санки  і повезли  до тодішнього Вигодського  району, сьогодні  селище Вигода.  ЇТут знову їх завели до карцеру , куди продовжували стягувати   людей   з інших  населених  пунктів.

      НКВДисти продовжували проводити допити . Час ішов, а люди обезсилені. Саме так вони домагалися добитися зізнань .

     

     Невдовзі  до сім’ї Анни Дарвай  привели батька – Дарвая Тимофія Тимофійовича – 1903 року народження. В час , коли сім’ю  виселяли з ї хати батько Тимофій  знаходився на роботі в   тодішньому 

Вигодському  ліспромгоспі, який працював у другу зміну.

       Допити, знущання та шантаж  Тимофія знищенням  дружини та дітей не зламали його. Дивлячись на чужинців та їхні злодіяння він  не міг нічого зарадити. Та серце у Тимофія розривалось від болю. Він подумки запитував себе: «Що буде далі?».

       Московська наволоч не заспокоювалась.

       Вже майнули два тижні, а їх всіх  зігнавши  немов стадо худоби перевезли вантажними машинами   в клуб   до Брошнева. Тут  знову звозили родини  з навколишніх сіл і міст , формуючи  на подальшу відправку . Третя зупинка , третя каторжна процедура НКВДистами. Та поверненню додому не підлягає ніхто.

 

     Близькі і рідні ,в кого ще залишились, стараються прибути до станцій зупинок та передати їжу.

     Перебуваючи  декілька діб в м. Брошнів та додавши декілька сотень людей , їх доправляють до станції Станіслав тобто Івано-Франківська.

Четверта  станція поневірянь та допитів. Від болю і жалю люди втрачають свідомість. Вони розуміють , надію на повернення втрачено.  А тим часом на залізнодорожній станції готуються товарні вагони на відправлення сформованих ешелонів українців з рідної їм Батьківщини в Сибір.

 

   Їх  завантажили в товарні вагони. Їхали  дуже довго. Вагони  постійно переставляли    до інших поїздів  по різних станціях. В дорозі були майже два місяці.  Голод, холод, хвороба і смерть  їх не покидали.

    Померлих викидували по дорозі прямо на сніг.

    В травні   прибулих українців вивантажили на кінцевій станції  у Краснодарському краї, пос. Колючки, районі Решоти, дільниця  Губаревич.

   Були вони тут не першими. Навколо   сосновий ліс і сім дерев’яних бараків. Бараки напівзруйновані. Їх привезли на самовиживання. Посиляли   по дві три сім’ї в дві кімнати. Життя  було надто важким і незтерпним .  Люди прибули з різних куточків України. Всього  тут  були дві родини росіян, десять родин українців і двадцять родин литовців. Всі вони були мов рідні. Ділилися кусочком хліба і допомагали один одному. Хліб був дуже низької якості, але й того не ставало. Кому вдалося привезти з собою декілька кілограмів житнього  зерна –  мололи на кам’яних жорнах і готовили кашу.  Чай був без цукру. Часто споживали  брикети кісілю  з хлібом.

   Батько Тимофій видобував живицю , а Ганна  допомагала з мамою батькові збирати її. Менші сестра і брат сиділи вдома  бавили молодшого. Нудьга за  близьким та рідними, за своїм сімейним затишком не покидали родину Тимофія Дарвая.  Любов до рідного  краю , до пісні ,до всього  чим завжди раділа родина тут постійно  переслідувались. За все українське   московитські пси саджали  у в’язницю.

Життя було нестерпним. Зарплата мізерна. Відсутність продуктів і важка праця виснажувала людей. Люди почали хворіти.

 І так тягнулося з року у рік.  

      Тимлфій занедужав. Стан здоров’я стрімко почав падати. Народна медецина була безсила і вже не допомагала. Ліки придбати неможливо. Сім’я Дарвая у відчаї.

 

        1955 рік. В родині Тимофія радісні і щасливі дні. Народилась

дочка  Марія.

        1956 рік . Хвороба у Тимофія прогресує. Вісімнадцятого червня цього ж року перестало битись його серце  . Лікарі діагностують  йому рак легенів. Залишиє він вдовою дружину Анну  і п’ятеро дітей.

 

       Повернувшись в Україну , Анна з дітьми немала права проживати в місцевості і якій народилася і проживала  до  часу  висилення в Сибір московитськими НКВДистами. Тому вони прибули в місто Болехів, а згодом в    Тернополь.

      Через певний проміжок часу , після повернення  до рідної хати, їх не приписували  протягом року, а Анна мала ходити відмічатися до району. Сім’я Анни Дарвай довго ще знаходилась під контролем радянських правоохоронних органів.

      Виснажена сибірськими поневіряннями, Анна занедужала. Дочки та сини були у відчаї. Хвороба прогресувала. Тяжка праця, катування та переживання дались їй взнаки. Втрата чоловіка та біль за знущання московитських псів так і не загоїли душевні рани. Невдовзі смуток охопив родину Анни Дарвай. Вона помирає.

         

     Дочка Ганна Проців вірить, що і досі на батьковій  могилі  росте червона калина, а пташки прилітають  і щебечуть йому про   свою родину . рідну Батьківщину , про неньку Україну.

 

    Ганна Тимофіївна Проців разом зі своїм чоловіком Проців Миколою Ільковичем 1929 року, народження народили і виховали двох  дітей : сина Миколу та дочку Галину Шимків. Сьогодні вони мати і батько, бабуся та дідусь, прабабуся та прадід . Дожили до чотирьох внуків та вісім правнуків.

    Позаду золоте весілля. Живуть в оточенні люблячих дітей, онуків та правнуків.

    Ганна Тимофіївна разом з чоловіком Миколою  пройшли   тернистою дорогою,  і  розуміють, що люди не  є злими і добрими, вони є тільки щасливі і нещасливі.

1945 рік.   Дарвай  Тимофій Тимофійович  під час участі у Великій Вітчизняній Війні. Берлін.

20  червня  1956 року.   Дарвая Тимофія Тимофійовича захоронили на кладовищі за місцем  проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич.

06 жовтня   1953 року.  Родина Дарвай. Перша з переді з права – мати, другий – син Павло,  третій – син  Степан,  четвертій – батько,з заді з права – дочка Анна, друга – дочка Олена.   по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок  Губаревич

ВЕСНОЮ

 

Найкращі дні у кожної душі,

Коли весна буяє  у дворі,

Кругом тюльпани розцвітають,

З -  поміж листочків виглядають.

 

А яблуні розкішні  розлягають,

В пелюстках білих поринають,

Тихенько з вітром розмовляють,

Пчілок до себе весело гукають.

 

І сакури  в віночок  заплелися ,

В квіточки розові вдяглися.

Ти тільки стань й дивися,

Яка краса, ти нею веселися.

 

Кульбаби жовті й золоті,

Неначе сонце у траві,

Проміння сонечка стрічають,

Голівки свої розпускають.

 

Така краса у році раз буває,

Коли зима минає

І все навколо оживає

Своїм  теплом й любов’ю напуває.