Тайни минулого роду Поповичів: Княжолука

 

Газета «Свіча»  за №24  (2520)  від  11.06.2021 року, сторінка 2,  Історія, автор Іван Проців

         На порозі дев’ятнадцятого століття. Прекрасні краєвиди, чудові  поля, ліси і пагорби  віночком  окутали мальовниче село Княжолука на Долинщині. Саме тут  Попович Олексій Іванович народився у  сім’ї Олени та Івана  в 1893  році  на  хуторі Кам’янка.  Згодом у  сім’ї   ще  нгавродилися  три  дочки  Гафія, Марія та  Анастасія.

         1914 рік. Неподалік цього села  через річку Свіча  у глиб лісів Карпат в селі  Витвиця оселися пан Фелікс Сельський.  Тут він із своєю родиною і почали займатися сільським господарством. Маючи чи малі площі землі та лісу, він вирощував сільськогосподарську продукцію. Із цього Фелікс мав  добрі   прибутки.  Якось одного разу , чисто випадково на ринку в  місті  Болехів Олексій Попович, при покупці зерна у Фелікса розговорились і здружились.

         Фелікс запросив Олексія в гості. За гостинним столом  Фелікс у  розмові  запропонував   Олексію    займатися тепличним господарством. Олексій погодився. Так вони і заприятелювали. Щоб  здійснити цю пропозицію приятеля, Олесій погоджується  поїхати   до  Німеччину , щоб пройти спеціальні курси та набути навиків.

       1919 рік. Олексій Попович на курсах в Німеччині. Під час навчання він разом із всіма курсантами зробили спільну фотографію. Знаючи родину Поповича не задумуючись скажете, що його постать в першому ряду зліва.

         На курсах  разом з  навчанням  ведення тепличного господарства , Олексія  давали години  підприємництва.  Після  закінчення  курсів  в Німеччині ,  Олексій  став членом  садового  товариства  в  Стрию  на Львівщині.

         1944 рік. Олексій отримав  Айсвас  (посвідку), про те що його не мають  права залучати до примусових робіт. Завдяки чому він отримав можливість замовляти необхідне обладнання та насіння, а ще спеціальне добриво для теплиць. Все це доставлялося залізницею до Долина з-за кордону.  Це було надзвичайно складно бо Олексій був неписьменний. Йому довелося самотужки навчитися читати і писати.

                   Одружився у 1926 році із жителькою с.Тяпче  Щеглюк Марією Дмитрівною 1907 р.н.  із багатодітної  сім’ї.  Олексій часто по виду свого захоплення їздив на зустрічі з обміну досвіду   до Львова, Кракова та інших міст Європи.   Найкращим  днем життя  в Олексія  день народження першого сина Івана в 1928 році.  А згодом в його родину прийшла нова радість . У 1930 році  сім’я  Поповичів поповнилась   народженням  дочи Олени (Бабінчук) .  

Там і зустріла  свого чоловіка  Степана Бабінчука, який разом з нею  перебувавли на засланні.

   Дружина Олексія була  гарною господаркою, а також розумілася в прийнятті  пологів (як того часу  звали - повитуха). На той час за сімейною традицією дітей та онуків, правнуків  називали іменами  батьків , дідусів та бабусь.     В 1932 році  сім’я  Олексія поповнюється народженням   сина  Василя,   а в 1935 році  народженням дочки  Марії (Бойко). Олексій завжди мріяв , щоб його діти добре вчилися і здобули гарну освіту. Син Іван закінчив Стрийську торгівельну гімназію за фахом бухгалтер. Згодом він захоплюється фотографією та пасікою.

        У своїх теплицях Олексій вирощував редиску салат цибулю помідори огірки – все, на що був попит. Мав гарний сад, який сам щепив. Крім тепличного господарства займався ще розведенням курей і  мав пасіку. Мав багато поля. Працювали всі. Дружина  і діти йому допомагали. Продукцію збував на ринках Болехова та Долини. Співпацював із німцями, які жили на Дебилівці. Німці поважали Олексія за порядність, винахідливість та любов до праці.   Згодом він вирішив побудувати новий будинок. І тут йому допомогли курси, пройдені у Німеччині. Олексій збудував хату на два поверхи  за розмірами клубу в с.Гошів. З таким розрахунком, що родина житиме на першому поверсі, а на другому  будуть подорожні, які будуть іти на прощу до Гошева. План був геніальний, але війна внесла свої корективи. Красувався його будинок по сьогоднішній вулиці Кам’янка  на трасі Долина - Львів. Сам будинок був збудований із хвойного бруса – кругляка, а дах критий  бляхою.  Позаду будинку кілька десятин землі , яка примикала до прибережної зони потоку Саджава. А за ними річка Свіча та підніжжя гір Карпат.  Гори вкриті буковими та смерековими деревами. Цей краєвид  приваблював неабияк тодішнє поселення та приїжджих  європейців. З сумом та болем родина Поповичів разом з всіма  українцями зустріли війну та прихід московитів.    Серед місцевих першими в підозру московських псів попадає Олексій з родиною. Розкішний будинок, велика родина, сімейні прибутки, справжня українська європейська сім’я , інтелігентність та грамотність – все, що бісило нелюдів.    Тиск та переслідування на родину Поповичів даються Олексію в знаки. Родину вважають куркулями. Своїм тиском на родину , московськи пси  змушують Поповича припинити працювати.   Із запису трудової книжки:  Попович Іван Олексійович 1928 р.н. прийнятий в Долинську районну лікарню помічником бухгалтера 26.09.1943 року.

   1944 рік.  Надворі прекрасна пора року – літо. Найтепліша пора року. Теплі ночі та довгі сонячні дні. Вздовж вулиць села  розкинули свої гілля яблуні, груші, вишні, черешні, сливи  і стоять  в пишному вбрані зелених шат та біло-сніжного цвіту. А під ними  густа  , зелена травичка та квітки золотистої кульбаби. Над ними пурхають різнобарвні метелики та гудуть  невтомно працюючі бджоли.    Та засмучена болем душа Олексія , вже не радіє побаченому. Ніхто не знав, що для нього ця прекрасна пора року є останньою. А він так мріяв зробити багато. На п’ятдесят першому році життя він помирає. Це було велике горе як для родини Поповичів так і для всіх односельців.  

  За час свого життя слово «бізнес»  Олексію не було відоме. Але своє життя він прожив як бізнесмен.

      Попович Іван  Олексійович  1930 р.н. с.Княжолука,  Долинського району, українець. Заарештований 25.04.1945 року. Звинувачення – член молодіжної ОУН. Вояк УПА.   (боївка СБ), інформатор УПА. (архівні дані)

    1950 рік. НКВДисти неначе сказилися, переслідуючи покійного Олексія Поповча.  Конфіскують всю їхню господарку, техніку, знищують теплиці, розбирають будинок. Третього лютого Марію Попович разом з дітьми висиляють з хати  і відправляють в Сибір.

    1954 рік. Місто Усурійськ. Сибір. Попович Іван Олексійович одружується   з дівчиною Анастасією Бабінчук. Анастасія , односельчанка Івана, була виселена  з родиною в Сибір.  16.05.1954 р.   В Івана та Анастасії Поповичів  народився син Василь.  1956 рік.  Сім’ю Поповичів поповнюється народженням сина Богдана.   1957 рік . Марія Попович разом  з дітьми  повертається в Україну. Вона продовжує сімейний  бізнес.  Із  відмовою  в реєстрації  Поповичам  по місцю народження , вони вимушено   прибули в Полтавську обл. місто Карлівка. І тільки  через рік повернулися   додому.  В Україні у родині Івана та Анастасії народилася : дочка Оксана Скрипник –    1961 року народження липня ;  дочка Ольга  Цеміна – 1966 року народження та  дочка   Марія Катрій – 1978   року народження.  Приправнучка та внучка  Галина Катрій ,  Олексія та Івана Поповичів  у свої шкільні роки наслідує від   них  патріотизм та  любов до України. 17.10.1980 року Марія Попович дружина покійного Олексія Поповича    загинула трагічно (в автокатастрофі).      Діти та онуки Поповичів  перейняли  від батька та дідуся любов до праці.      Від дідуся Олексія та батька Івана , онуки та сини Василь Попович 1955 року народження та Богдан Попович  1956 року народження  справжні пасічники та чудові садівники  з шкільної парти. Слід згадати , що  в Марії Олексіївни  Бойко (Попович) дочка Наталія  Гайнюк (Бойко) 1962 року народження , яка  за фахом медик, а в побуті чудовий пасічник. Сьогодні, в них можна дуже багато  навчитися  та перейняти досвід. Праправнук Андрій Катрій будучи підлітком також  почав  наслідувати   здібності  своїх пращурів.     Онуки Олексія , Василь Попович та Станіслав Бойко є одними з кращих механіків, які самотужки   в 1983 році  зібрали тракторець.

  1986 рік . Поповича Василя Івановича Долинським  воєнним комісаріатом  мобілізовано  на ліквідацію Чернобільської АС.

   2012 рік. Листопад. На дворі сіро, мрячно, мінусова температура. По вулиці калюжі врилися  тонким  шаром льоду. Сонце майже не виглядає із-за густих снігових хмар. Саме в таку негоду, Івана Поповича недуга прикувала до ліжка. Важкі сибірські поневіряння даються йому взнаки. З кожним днем  стан здоров’я  його погіршується. Одинадцятого листопада Іван Попович помирає  , залишивши дружину Анастасію вдовою.

   2021 рік. Сьогодні  Анастасія  Попович дякує Богу за те, що Він дає їй сили боротися з хворобою . Однак  рана на серці про сибірські поневіряння  , переслідування , допити та знущання так і не загоїлась. Рада за себе , мрії своїх батьків та побратимів, що Україна стала незалежною. І саме це досягнення є свідченням того, що українці  не зламні і  не переможні. Анастасія  щаслива і рада за те, що її оточує любов своїх п’ятеро дітей, шестеро онуків та п’ятеро правнуків.

           Мешканці села,  чотирнадцять  онуків,  двадцять один правнук та двадцять два праправнука  цінують та вшановують односельця , дідуся, прадідуся  Олексія Поповича. Історія життя Олексія ще раз стверджує, що в ті далекі часи ми українці були культурною і розвинутою  європейською нацією серед країн Європи.

  

        

 

 

Малинів

 

Найкращого куточка у житті немає,

Де кожен з нас там виростає,

Підніжжя гір Карпат,

А попід ними річка аж до хат.

 

Та це Свіча і течія швидка,

Біжить  далеко до Дністра,

І тут Долинщина, І Княжолука дорога,

І предків хата  є моя..

 

Вже двісті років промайнули,

Як предки  до Малинова прибули.

До двох десятків хат отут бувало,

Рід свій  тут Проціви почали.

 

З війни окопи берегом  стоять,

Їм років сімдесят п’ять,

Боїв було отут немало,

Коли Московія Україну  плюндрувала.

 

Із діда прадіда історія  не пропадає,

І дух український  не згасає,

Вже сьоме покоління тут виростає,

А  молоде Історію його вивчає.

Яблуні в цвіту

 

Теплий дощик накрапає,

З цвіту яблунь бджіл

У домівки  відправляє.

Раптом сонце посміхнулось,

На деревах віття стрепехнулось,

Бджоли знову повернулись,

Закружляли у дворі,

Дуже щирі трударі,

В білосніжному саду,

Звуком музики стрічають,

Цвіт у яблунь запиляють.

Сибір. Загублені долі

 

Газета «Свіча»  №21 (2526) від 21 квітня 1021 року автор Іван Проців

      Гайнюк Кирило Васильович 1903 року народження.  Народився і проживав на Прикарпатті   в селі  Княжолука , тодішнього Вигодського (Долинського) району , Станіславської (Івано-Франківської) області) в сім’ї робітника.  Кирило виходець із багатодітної сім’ї : брат Іполіт, сестра Анна Мальон, Олена Мальон. Розалія Могитич, Анастасія Фединяк. Всього шестеро дітей. Родина мала в користуванні кілька десятин землі , дві корови, два воли, коня, віз. Плуг, борона. Виживали за рахунок сільського господарства. В 1912 році  Кирило закінчив сільську початкову школу і отримав атестат за два класи. Він разом з  братом  та сестрами допомагали батькам  обробляти поле та поратися по сільському господарству.

            В 1926 році  Кирило одружується з дівчиною, яку звати Фавронія 1900 року народження. Він за традицією батьків разом з дружиною займалися сільським господарством. Обробляли десятини  землі, які їм дісталися від батьків та вирощували худобу. Разом народили і виховували четверо  дітей : дочка Явдокія – 1928 року народження , син Богдан – 1931 року народження , дочка Олена ,1932 року народження та дочка Анастасія ,1933 року народження.

        Мешканці села на той час трудилися і раділи життю. В основному всі жили за рахунок ведення сільського господарства, тільки третя частин з них працювала  на підприємствах. Діти набували тільки початкової освіти в місцевій школі, тільки мізерна частка з них могла здобути середню освіту  у районному центрі селища Вигода.

      1940 рік. Весь народ сколихнула війна. Не минула  біда  і родину Гайнюка. З приходом совітів  у село , людей наче підмінили. Частина з них почала служити  московським псам. Члени УПА в основному переховувались в лісі . Почались переслідування сільської інтелігенції та духовенства, а також тих , хто бореться за незалежність України. Не обходилось і без того коли сільські прихвости здавали своїх українців. В крайніх сільських будинках, які були розташовані на прибережній зоні річки Свіча ,перетворюються в катівні .це лихо зачипило майже всі сільські родини. З невідомих причин  пропадає священик і церква закривається. Час іде на виживання. За доносами переслідується вся молодь. Проводяться допити та катування  в карцерах міста Болехів та районного центру селища Вигода.

     Кирило виховувався в побожній родині. Його батьки, брат та сестри постійно ходили на церковні Богослужіння. Адже вони проживали неподалік храму. Не бувавши на Богослужінні батьки Кирила рахували це за великий гріх. Саме до цього привчили Кирила та всіх своїх дітей.

  1947 рік. На дворі прекрасна пора року – осінь. Дерева вже накидають на себе золоті одежини сплетені із жовтого листя, а птахи на шляху відлітати в теплі краї. Господарі все зерно та всю городину зібрали і склали її в пивниці та комори. Таким чином готуються до зими.

   Та в родині Кирила відчутно не спокій. НКВДисти  переслідують кожного мешканця села. В той день дружині Фавронії  все почало падати з рук та й було моторошно на душі. Вона відчувала біду, що насувається на її родину. А Кирило порався по господарці. Та раптом наче чорні круки в подвір’я увірвалися московські пси. Миттю схопили Кирила і пов’язали руки назад  і повели до машини. Дружині і дітям сказали не виходити.

     Фавронія зімліла зі страху , а діти схопили матір і гірко плакали та кричали «куди повели нашого  батька?» . Кирилу завезли до Вигодського районного карцеру. Щоденні  допити та тортури   не зламали його. Він був сильним і справжнім українцем. Він не здав жодного на той час із своїх побратимів. Після кількох днів поневірянь Кирила доставляють на той час до Станіславської тюрми. Фавронія дізнавшись, в яких карцерах перебуває її чоловік, жадала зустрічі та віддати йому невеличку передачу. Та це було даремно. Жодного разу вона так і більше його не побачить  і не зможе  віддати передачу.

10.10.1947 року московські  нелюди заарештували Кирила. Звинувачення – збирав гроші для УПА. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області  12.11.1947 року засуджений на 10 років позбавлення волі  та три роки пораження в правах із конфіскацією майна.

    Це було найгірше в родини Кирили, що могло бути на той час.  Родина залишається без засобів існування та голи сім’ї.  Дві корови , два воли, один кінь, віз, плуг, борона – все те, що було надбано родиною, московські хами забрали.

     На дворі зима. Люті морози та сильні снігопади, ще більше  надавали смутку родині. Після засудження Кирили  родина  жодного дня не залишалася поза увагою  московських нелюдів. НКВДисти постійно турбували Фавронію та її дітей  щодо  їх зв'язку  з членами УПА. Родина  виснажена  та пригнічена.

  1948 рік.    Фавронія передбачили , що спокою в родині  вже не буде і була в розпачі. НКВДисти постійно готовились до виселення родин політично суджених в Сибір , а їхнє майно та житло забирали. Чутки прийшли  і до неї, що  вона з дітьми буде відправлятись в Сибір. Щоб запобігти конфіскації будинку найстарша  її повнолітня дочка Явдокія виходить заміж за Проціва Івана Назаровича. Щоб  провести весільну церемонію за релігійним обрядом прийшлось Івану  та Явдокії брати шлюб в селі Яворів. На той час в селі Княжолука церква була закрита. А московські виродки  свідомо знищували українське духовенство та всю інтелігенцію.

  1949 рік.  Родина Гайнюків отримала гарну звістку, в них  в дочки Явдокії   народилася дочка  Ярослава Проців , а в їхніх дітей племінниця. Це був  надзвичайно важливий день в їхньму житті. Отримавши в тюрмі звістку про народження онучки та про те, що став дідусем,  Кироло від щастя заплакав.

   1950 рік. На дворі знову осінь. Родину Кирила  знову стикнуло горе. На дворі вересень місяць а в загороді родини невідомі. Раптом стукіт у двері  . Увірвавшись до сіней хати наказали Фавронії  : «Тобі п’ять хвилин , щоб вийшла на вулицю з дітьми і прихопила продукти». Родину охопила паніка, в кожного з них  душевний біль та наповнені очі сліз. Вантажною машиною Фавронію разом із сином Богданом та дочками Оленою І Анастасією  доправили до Вигодського карцеру. Дочку Явдокію залишили, оскільки в неї було змінено після одруження прізвище Гайнюк на Проців. Допити і знущання  не оминули  членів родини  Гайнюків. Їх тримали  дві доби. На третій день всіх кого туди завезли доправили  до Брошнівського карцеру . У спустошеній хаті Кирила залишилась тільки дочка Явдокія. У карцер до Брошнева до родини Гайнюків сваха Розалія Проців відправила свого сина Василя, 1934 року народження, віднести передачу. Сьогодні він згадує, що до Брошнева він доберався пішком з села Княжолука. Його мати Розалія  дала йому  платок в якому знаходились дві хлібини, сир, картопля варена і в мішечку пшенична крупа. Біля обіду  Василь  був уже біля карцеру. Таких  як він з передачами  біля карцеру було  дуже багато. І чекати людям, щоб віддати передачу  рідним приходилось дуже довго. Однак він так і не дочекався зустрічі, щоб віддати передачу Фавронії. Бачив здалеку як конвоїри вели її з одного приміщення в інше. Передачу в нього все таки  забрали. Але ці передачі майже  не доходили до засуджених. Зігнавши кілька сотень українців в карцер до Брошнева, через три дні  їх доправили до тодішнього Станіслава. Де знову проводились чергові допити та знущання. В останній день коли проводилась сортування до відправлення в Сибір, кожен  жив надією . що його повернуть. Та сподівання  були даремними.  Через кілька днів їх із карцеру доправляють  до залізничного  вокзалу  і під наглядом московських нелюдів завантажують у товарні вагони. Час завантаження українців до відправлення на освоєння  російської тайги був  зрошений сльозами дітей,  батьків та матерів. Поряд стояли мешканці Станіславщини, вони плакали разом  із засудженими , але зарадити цьому вони не могли.  Крик та плач дітей в ту годину, коли московські загарбники українських земель, примусово  відправляли їх з рідного дому, ніколи не зітруться з пам’яті всіх поколінь.

  Подорож в Сибір тривала кілька десятків днів. Холод. голод, антисанітарія виснажили всіх українців. До двадцяти процентів з доставлених померли в дорозі. Красноярський край , Нижньо – Інгарський  раон, пос. Тімсет. Саме сюди завезли  родину  Гайнюків.

   Холодні бараки, без опалення, майже конюшні. Ось таке сибірське житло зустріло  українців. Холод та голод продовжує виснажувати  всіх прибулих . Умови життя для вивезених місцевих московських псів взагалі не цікавило. Тут на кожного надмірно важка праця на лісозаготівлі та на лісопереробці  негативно впливає на стан здоров’я кожного із них. До роботи заставляли і не повнолітніх. Фавронія з своїм  чоловіком Кирилом могли перекинутись кілька словами без скарг, бо інакше наказували.

  1952 рік.  Родина Гайнюків отримала гарну звістку в них  в дочки Явдокії в Україні народився син Богдан Проців . В  бабусі Фавронії на засланні  в Сибір та засудженого дідуся Кирила  знову надихнуло на добро та швидше відбуття сибірського покарання та повернення до дому на Батьківщину. Саме це і було сенсом їхнього життя.

  1953 рік.  Занедужала Олена, дочка Фавронії.  Мати  для дочки готова віддати душу, тільки щоб витягнути її з біди. Та хвороба прогресувала. Конвоїри  на стан здоров’я Олени не зважали. На дворі березень місяць. Недуга прикувала Олену до ліжка. Мати в розпачі. Хвороба  дочки надто сильно наносить удар по родині Гайнюків. Та раптом Олена помирає. Втрата дочки-це втрата сенсу  на життя матері. Родина Гайнюків дуже болісно перенесли втрату  дочки та сестри Олени

   1954 рік.  Кирило Гайнюк отримує добру звістку з України, в його дочки Явдокії народився син Дмитро Проців. Саме ця радість трошки оживила його.

   1955 рік. Безсонниця та  біль за знищене  українське серце Фавронії не давали спокою. Та одного разу страшний біль, образа на сибірські поневіряння, постійні репресії  серце Фавронії не витримує і вона помирає. Втрата матері, бабусі, дружини принесла велике горе як в сибірських поневіряннях українських родин , так і в Україні. Фавронію відспівали та похоронили за українським  християнським обрядом.

   Втрата дружини Фавронії неабияк вплинула  на буденні дні Кирила. Та він не здавався. Свято вірив в себе, що витримає все, щоб тільки повернутися на Батьківщину. Це була свята його мрія. Будучи неподалік від рідних, він часто картав себе за безсилля в допомозі дружині та дітям.

    Кожну вільну годину мати йшла на могилу дочки,   стояла і плакала, а  на ній височів  березовий хрест. Чужа земля, скалічена доля    москалями ранили її душу. Стояла і плакала, своїми сльозами зрошувала могилу дочки і промовляла :   «я ніколи тебе не залишу одну, ми будемо разом».

  1955 рік. Рід Кирили Гайнюка  в Україні поповнюється ще одним онуком Василем Проців від дочки Явдокії.

  1956 рік. Кирило знову   отримує приємну звістку  з України

,в його дочки Явдокії народився син Іван Проців. Поповненню свого роду він завжди радів. Він  свято вірив, що саме  новонароджене покоління і стане майбутнім України.

 Цього ж року  в Красноярському краю , Нижньо – Інгарського  раону, пос. Тімсет    син  Богдан  Гайнюк одружився  з Євгенією Семенівною Петриця ,  яка  з 1946 року також перебувала на засланні з своєю  родиною . Родом вона з села   Чучмани, Буського району, Львівської області.

 

 Час іде.. Родина Гайнюків дуже болісно перенесли втрату Олени та матері Фавронії.  Дві могили і два  березові хрести, це долі сибірських поневірянь двох українок матері Фавронії та її дочки Олени.

 

 1957 рік.  В Кирили Гайнюка  закінчується термін відбуття  покарання в місцях позбавлення волі  в  Красноярському краю , Нижньо – Інгарському   районі, пос. Тімсет .

 З часом  він повертається  на Батьківщину.

   Довго не міг прийти до себе  Кирило після повернення з місць позбавлення волі . Із спогадів рідних він дуже важко  виносив  загублене , а саме дружину Фавронію та дочку Олену. Маючи  неабияку обіду на московських окупантів та поневіряння українців в Сибірі , він так і не міг простити цього та визнати радянську владу, яку принесли з собою московити . Щоб позбутися самотності , він знову заводить господарку та обробляє землю. Адже саме  цього навчали його батьки. Жодного разу він не  пропускав богослужінь  в церкві. Часто  сумував  за близькими та згадував  болісно, що він не може відвідали могили дружини та дочки, вшанувати  їх та запалити свічку.

          Цього ж року  в Богдана та Євгенії Гайнюків  народилася дочка Ярослава.

 1959 рік. Сибір. В родині Гайнюків знову радість . В Богдана та Євгенії  народився син Володимир.

 1960 рік. Богдан Гайнюк  з дружиною та дітьми  повернулися на Батьківщину в село Княжолуку Долинського району Івано-Ф ранківської області. Довший час сім’я Гайнюків була під контролем  радянських правителів  і їм відмовляли в прописці.. Відправляли їх  в інші області для проживання тільки  не  по місцю народження . Ця  формальність  тягнулася майже рік.

1961 рік. Родину Гайнюків було зареєстровано в селі Княжолука.

1965 рік. Сім’я  Богдана та Кирили Гайнюків  в рідній Батьківщині  другого лютого цього ж року поповнюється народженням сина та онука Василя.

1967 рік. Позаду ніяк незабуті роки поневірянь сибірських джунглів. Однак рідна земля, мова , родина є надзвичайно важливим для їхнього життя. І народження дітей вдома дає можливість родині загоїти нанесені рани московитами. Двадцять шостого січня в родині Гайнюків народжується дочка, онучка Марія Фединяк.

1985 рік. На дворі січень. Небо ясне і чисте, сніговий покрив  сліпить  ока від яскравого сонячного проміння. Це самий зимовий Різдвяний місяць. Дні стали довшими. Позаду велика радість  - прославлення церковним співом на Великій Навечірні з якого починалося і тривало майже всю ніч в дні Різдва Христового. З тяжким болем проходять  ці святкові дні в  Кирили Гайнюка. Недуга  дається в знаки. Хвороба прикувала його до ліжка.

Двадцять п’ятого січня  на вісімдесят другому році життя перестало битися серце Кирила Гайнюка.

 1903 р.н. с. Княжолука , Долинського району ,українець, освіта початкова. Проживав в с. Княжолука ,  селянин. Заарештований 10.10.1947 року. Звинувачення – збирав гроші для УПА. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області  12.11.1947 року засуджений на 10 років позбавлення волі  та три роки пораження в правах із конфіскацією майна. Реабілітований  21.02.1992 року.  (7958 П)  (-  6  ст.. 522).

 2015 рік. На вісімдесят четвертому році  із  життя пішов Богдан Гайнюк

2017 рік. На  друк вийла моя  авторська книга  «Скарби Карпат» УДК 821 161 2-1 ISBN  978-617-7496-40-2  в якій розміщено вірш присвячений моєму  дідусеві Кирилу Гайнюку:

Родинна гілка

Мій  край,   неначе  рай,

З роси  й води  тут розростаються сади.

У давнину хати біленькі виростали,

Солом’яні  дахи їх прикрашали.

 

На  даху лелеки гнізда будували,

А  прадіди й діди

Поля хлібами засівали

І спин своїх не розгинали.

 

Такі важкі часи бували ,

Родинні  гілки  виростали,

Століття  вже пройшли ,

Історію   минулого в архіви занесли.

 

І  щоб потомки виростали,

В майбутнє поколінню передали.

Та час так все змінив -

І край родинний  по - новому  зажив.

 

Та все,  що нині є, ми в праці збудували.

А друзів завжди на порозі

Із  хлібом й сіллю зустрічали.

Добро і щирість дарували,

 

Бо це їм  предки передали,

Любов до нашої землі  з предвічна прив’язали .

Родинну гілку  по життю

Довічно шанували.

 

 2019 рік. На дев’яносто другому році життя шістнадцятого листопада помирає Явдокія  Проців -дочка  Кирили та сестра Богдана Гайнюків.

   Маючи біль та ненависть на московитських псів які скалічили родинні долі  Гайнюків та їх побратимів , вони так і не змогли простити їм за нанесені   рани які так і не загоїлися до кінця їхнього життя.  Дивлячись живими власними очима  смерті у вічі яку своїми руками московські нелюди принесли їм та їхнім родинам, побратимам  в ті далекі незабутні роки, вони змогли передати прожите своєму новому поколінню. І це не забутнє.