Сибір. Загублені долі

 

Газета «Свіча»  №21 (2526) від 21 квітня 1021 року автор Іван Проців

      Гайнюк Кирило Васильович 1903 року народження.  Народився і проживав на Прикарпатті   в селі  Княжолука , тодішнього Вигодського (Долинського) району , Станіславської (Івано-Франківської) області) в сім’ї робітника.  Кирило виходець із багатодітної сім’ї : брат Іполіт, сестра Анна Мальон, Олена Мальон. Розалія Могитич, Анастасія Фединяк. Всього шестеро дітей. Родина мала в користуванні кілька десятин землі , дві корови, два воли, коня, віз. Плуг, борона. Виживали за рахунок сільського господарства. В 1912 році  Кирило закінчив сільську початкову школу і отримав атестат за два класи. Він разом з  братом  та сестрами допомагали батькам  обробляти поле та поратися по сільському господарству.

            В 1926 році  Кирило одружується з дівчиною, яку звати Фавронія 1900 року народження. Він за традицією батьків разом з дружиною займалися сільським господарством. Обробляли десятини  землі, які їм дісталися від батьків та вирощували худобу. Разом народили і виховували четверо  дітей : дочка Явдокія – 1928 року народження , син Богдан – 1931 року народження , дочка Олена ,1932 року народження та дочка Анастасія ,1933 року народження.

        Мешканці села на той час трудилися і раділи життю. В основному всі жили за рахунок ведення сільського господарства, тільки третя частин з них працювала  на підприємствах. Діти набували тільки початкової освіти в місцевій школі, тільки мізерна частка з них могла здобути середню освіту  у районному центрі селища Вигода.

      1940 рік. Весь народ сколихнула війна. Не минула  біда  і родину Гайнюка. З приходом совітів  у село , людей наче підмінили. Частина з них почала служити  московським псам. Члени УПА в основному переховувались в лісі . Почались переслідування сільської інтелігенції та духовенства, а також тих , хто бореться за незалежність України. Не обходилось і без того коли сільські прихвости здавали своїх українців. В крайніх сільських будинках, які були розташовані на прибережній зоні річки Свіча ,перетворюються в катівні .це лихо зачипило майже всі сільські родини. З невідомих причин  пропадає священик і церква закривається. Час іде на виживання. За доносами переслідується вся молодь. Проводяться допити та катування  в карцерах міста Болехів та районного центру селища Вигода.

     Кирило виховувався в побожній родині. Його батьки, брат та сестри постійно ходили на церковні Богослужіння. Адже вони проживали неподалік храму. Не бувавши на Богослужінні батьки Кирила рахували це за великий гріх. Саме до цього привчили Кирила та всіх своїх дітей.

  1947 рік. На дворі прекрасна пора року – осінь. Дерева вже накидають на себе золоті одежини сплетені із жовтого листя, а птахи на шляху відлітати в теплі краї. Господарі все зерно та всю городину зібрали і склали її в пивниці та комори. Таким чином готуються до зими.

   Та в родині Кирила відчутно не спокій. НКВДисти  переслідують кожного мешканця села. В той день дружині Фавронії  все почало падати з рук та й було моторошно на душі. Вона відчувала біду, що насувається на її родину. А Кирило порався по господарці. Та раптом наче чорні круки в подвір’я увірвалися московські пси. Миттю схопили Кирила і пов’язали руки назад  і повели до машини. Дружині і дітям сказали не виходити.

     Фавронія зімліла зі страху , а діти схопили матір і гірко плакали та кричали «куди повели нашого  батька?» . Кирилу завезли до Вигодського районного карцеру. Щоденні  допити та тортури   не зламали його. Він був сильним і справжнім українцем. Він не здав жодного на той час із своїх побратимів. Після кількох днів поневірянь Кирила доставляють на той час до Станіславської тюрми. Фавронія дізнавшись, в яких карцерах перебуває її чоловік, жадала зустрічі та віддати йому невеличку передачу. Та це було даремно. Жодного разу вона так і більше його не побачить  і не зможе  віддати передачу.

10.10.1947 року московські  нелюди заарештували Кирила. Звинувачення – збирав гроші для УПА. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області  12.11.1947 року засуджений на 10 років позбавлення волі  та три роки пораження в правах із конфіскацією майна.

    Це було найгірше в родини Кирили, що могло бути на той час.  Родина залишається без засобів існування та голи сім’ї.  Дві корови , два воли, один кінь, віз, плуг, борона – все те, що було надбано родиною, московські хами забрали.

     На дворі зима. Люті морози та сильні снігопади, ще більше  надавали смутку родині. Після засудження Кирили  родина  жодного дня не залишалася поза увагою  московських нелюдів. НКВДисти постійно турбували Фавронію та її дітей  щодо  їх зв'язку  з членами УПА. Родина  виснажена  та пригнічена.

  1948 рік.    Фавронія передбачили , що спокою в родині  вже не буде і була в розпачі. НКВДисти постійно готовились до виселення родин політично суджених в Сибір , а їхнє майно та житло забирали. Чутки прийшли  і до неї, що  вона з дітьми буде відправлятись в Сибір. Щоб запобігти конфіскації будинку найстарша  її повнолітня дочка Явдокія виходить заміж за Проціва Івана Назаровича. Щоб  провести весільну церемонію за релігійним обрядом прийшлось Івану  та Явдокії брати шлюб в селі Яворів. На той час в селі Княжолука церква була закрита. А московські виродки  свідомо знищували українське духовенство та всю інтелігенцію.

  1949 рік.  Родина Гайнюків отримала гарну звістку, в них  в дочки Явдокії   народилася дочка  Ярослава Проців , а в їхніх дітей племінниця. Це був  надзвичайно важливий день в їхньму житті. Отримавши в тюрмі звістку про народження онучки та про те, що став дідусем,  Кироло від щастя заплакав.

   1950 рік. На дворі знову осінь. Родину Кирила  знову стикнуло горе. На дворі вересень місяць а в загороді родини невідомі. Раптом стукіт у двері  . Увірвавшись до сіней хати наказали Фавронії  : «Тобі п’ять хвилин , щоб вийшла на вулицю з дітьми і прихопила продукти». Родину охопила паніка, в кожного з них  душевний біль та наповнені очі сліз. Вантажною машиною Фавронію разом із сином Богданом та дочками Оленою І Анастасією  доправили до Вигодського карцеру. Дочку Явдокію залишили, оскільки в неї було змінено після одруження прізвище Гайнюк на Проців. Допити і знущання  не оминули  членів родини  Гайнюків. Їх тримали  дві доби. На третій день всіх кого туди завезли доправили  до Брошнівського карцеру . У спустошеній хаті Кирила залишилась тільки дочка Явдокія. У карцер до Брошнева до родини Гайнюків сваха Розалія Проців відправила свого сина Василя, 1934 року народження, віднести передачу. Сьогодні він згадує, що до Брошнева він доберався пішком з села Княжолука. Його мати Розалія  дала йому  платок в якому знаходились дві хлібини, сир, картопля варена і в мішечку пшенична крупа. Біля обіду  Василь  був уже біля карцеру. Таких  як він з передачами  біля карцеру було  дуже багато. І чекати людям, щоб віддати передачу  рідним приходилось дуже довго. Однак він так і не дочекався зустрічі, щоб віддати передачу Фавронії. Бачив здалеку як конвоїри вели її з одного приміщення в інше. Передачу в нього все таки  забрали. Але ці передачі майже  не доходили до засуджених. Зігнавши кілька сотень українців в карцер до Брошнева, через три дні  їх доправили до тодішнього Станіслава. Де знову проводились чергові допити та знущання. В останній день коли проводилась сортування до відправлення в Сибір, кожен  жив надією . що його повернуть. Та сподівання  були даремними.  Через кілька днів їх із карцеру доправляють  до залізничного  вокзалу  і під наглядом московських нелюдів завантажують у товарні вагони. Час завантаження українців до відправлення на освоєння  російської тайги був  зрошений сльозами дітей,  батьків та матерів. Поряд стояли мешканці Станіславщини, вони плакали разом  із засудженими , але зарадити цьому вони не могли.  Крик та плач дітей в ту годину, коли московські загарбники українських земель, примусово  відправляли їх з рідного дому, ніколи не зітруться з пам’яті всіх поколінь.

  Подорож в Сибір тривала кілька десятків днів. Холод. голод, антисанітарія виснажили всіх українців. До двадцяти процентів з доставлених померли в дорозі. Красноярський край , Нижньо – Інгарський  раон, пос. Тімсет. Саме сюди завезли  родину  Гайнюків.

   Холодні бараки, без опалення, майже конюшні. Ось таке сибірське житло зустріло  українців. Холод та голод продовжує виснажувати  всіх прибулих . Умови життя для вивезених місцевих московських псів взагалі не цікавило. Тут на кожного надмірно важка праця на лісозаготівлі та на лісопереробці  негативно впливає на стан здоров’я кожного із них. До роботи заставляли і не повнолітніх. Фавронія з своїм  чоловіком Кирилом могли перекинутись кілька словами без скарг, бо інакше наказували.

  1952 рік.  Родина Гайнюків отримала гарну звістку в них  в дочки Явдокії в Україні народився син Богдан Проців . В  бабусі Фавронії на засланні  в Сибір та засудженого дідуся Кирила  знову надихнуло на добро та швидше відбуття сибірського покарання та повернення до дому на Батьківщину. Саме це і було сенсом їхнього життя.

  1953 рік.  Занедужала Олена, дочка Фавронії.  Мати  для дочки готова віддати душу, тільки щоб витягнути її з біди. Та хвороба прогресувала. Конвоїри  на стан здоров’я Олени не зважали. На дворі березень місяць. Недуга прикувала Олену до ліжка. Мати в розпачі. Хвороба  дочки надто сильно наносить удар по родині Гайнюків. Та раптом Олена помирає. Втрата дочки-це втрата сенсу  на життя матері. Родина Гайнюків дуже болісно перенесли втрату  дочки та сестри Олени

   1954 рік.  Кирило Гайнюк отримує добру звістку з України, в його дочки Явдокії народився син Дмитро Проців. Саме ця радість трошки оживила його.

   1955 рік. Безсонниця та  біль за знищене  українське серце Фавронії не давали спокою. Та одного разу страшний біль, образа на сибірські поневіряння, постійні репресії  серце Фавронії не витримує і вона помирає. Втрата матері, бабусі, дружини принесла велике горе як в сибірських поневіряннях українських родин , так і в Україні. Фавронію відспівали та похоронили за українським  християнським обрядом.

   Втрата дружини Фавронії неабияк вплинула  на буденні дні Кирила. Та він не здавався. Свято вірив в себе, що витримає все, щоб тільки повернутися на Батьківщину. Це була свята його мрія. Будучи неподалік від рідних, він часто картав себе за безсилля в допомозі дружині та дітям.

    Кожну вільну годину мати йшла на могилу дочки,   стояла і плакала, а  на ній височів  березовий хрест. Чужа земля, скалічена доля    москалями ранили її душу. Стояла і плакала, своїми сльозами зрошувала могилу дочки і промовляла :   «я ніколи тебе не залишу одну, ми будемо разом».

  1955 рік. Рід Кирили Гайнюка  в Україні поповнюється ще одним онуком Василем Проців від дочки Явдокії.

  1956 рік. Кирило знову   отримує приємну звістку  з України

,в його дочки Явдокії народився син Іван Проців. Поповненню свого роду він завжди радів. Він  свято вірив, що саме  новонароджене покоління і стане майбутнім України.

 Цього ж року  в Красноярському краю , Нижньо – Інгарського  раону, пос. Тімсет    син  Богдан  Гайнюк одружився  з Євгенією Семенівною Петриця ,  яка  з 1946 року також перебувала на засланні з своєю  родиною . Родом вона з села   Чучмани, Буського району, Львівської області.

 

 Час іде.. Родина Гайнюків дуже болісно перенесли втрату Олени та матері Фавронії.  Дві могили і два  березові хрести, це долі сибірських поневірянь двох українок матері Фавронії та її дочки Олени.

 

 1957 рік.  В Кирили Гайнюка  закінчується термін відбуття  покарання в місцях позбавлення волі  в  Красноярському краю , Нижньо – Інгарському   районі, пос. Тімсет .

 З часом  він повертається  на Батьківщину.

   Довго не міг прийти до себе  Кирило після повернення з місць позбавлення волі . Із спогадів рідних він дуже важко  виносив  загублене , а саме дружину Фавронію та дочку Олену. Маючи  неабияку обіду на московських окупантів та поневіряння українців в Сибірі , він так і не міг простити цього та визнати радянську владу, яку принесли з собою московити . Щоб позбутися самотності , він знову заводить господарку та обробляє землю. Адже саме  цього навчали його батьки. Жодного разу він не  пропускав богослужінь  в церкві. Часто  сумував  за близькими та згадував  болісно, що він не може відвідали могили дружини та дочки, вшанувати  їх та запалити свічку.

          Цього ж року  в Богдана та Євгенії Гайнюків  народилася дочка Ярослава.

 1959 рік. Сибір. В родині Гайнюків знову радість . В Богдана та Євгенії  народився син Володимир.

 1960 рік. Богдан Гайнюк  з дружиною та дітьми  повернулися на Батьківщину в село Княжолуку Долинського району Івано-Ф ранківської області. Довший час сім’я Гайнюків була під контролем  радянських правителів  і їм відмовляли в прописці.. Відправляли їх  в інші області для проживання тільки  не  по місцю народження . Ця  формальність  тягнулася майже рік.

1961 рік. Родину Гайнюків було зареєстровано в селі Княжолука.

1965 рік. Сім’я  Богдана та Кирили Гайнюків  в рідній Батьківщині  другого лютого цього ж року поповнюється народженням сина та онука Василя.

1967 рік. Позаду ніяк незабуті роки поневірянь сибірських джунглів. Однак рідна земля, мова , родина є надзвичайно важливим для їхнього життя. І народження дітей вдома дає можливість родині загоїти нанесені рани московитами. Двадцять шостого січня в родині Гайнюків народжується дочка, онучка Марія Фединяк.

1985 рік. На дворі січень. Небо ясне і чисте, сніговий покрив  сліпить  ока від яскравого сонячного проміння. Це самий зимовий Різдвяний місяць. Дні стали довшими. Позаду велика радість  - прославлення церковним співом на Великій Навечірні з якого починалося і тривало майже всю ніч в дні Різдва Христового. З тяжким болем проходять  ці святкові дні в  Кирили Гайнюка. Недуга  дається в знаки. Хвороба прикувала його до ліжка.

Двадцять п’ятого січня  на вісімдесят другому році життя перестало битися серце Кирила Гайнюка.

 1903 р.н. с. Княжолука , Долинського району ,українець, освіта початкова. Проживав в с. Княжолука ,  селянин. Заарештований 10.10.1947 року. Звинувачення – збирав гроші для УПА. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області  12.11.1947 року засуджений на 10 років позбавлення волі  та три роки пораження в правах із конфіскацією майна. Реабілітований  21.02.1992 року.  (7958 П)  (-  6  ст.. 522).

 2015 рік. На вісімдесят четвертому році  із  життя пішов Богдан Гайнюк

2017 рік. На  друк вийла моя  авторська книга  «Скарби Карпат» УДК 821 161 2-1 ISBN  978-617-7496-40-2  в якій розміщено вірш присвячений моєму  дідусеві Кирилу Гайнюку:

Родинна гілка

Мій  край,   неначе  рай,

З роси  й води  тут розростаються сади.

У давнину хати біленькі виростали,

Солом’яні  дахи їх прикрашали.

 

На  даху лелеки гнізда будували,

А  прадіди й діди

Поля хлібами засівали

І спин своїх не розгинали.

 

Такі важкі часи бували ,

Родинні  гілки  виростали,

Століття  вже пройшли ,

Історію   минулого в архіви занесли.

 

І  щоб потомки виростали,

В майбутнє поколінню передали.

Та час так все змінив -

І край родинний  по - новому  зажив.

 

Та все,  що нині є, ми в праці збудували.

А друзів завжди на порозі

Із  хлібом й сіллю зустрічали.

Добро і щирість дарували,

 

Бо це їм  предки передали,

Любов до нашої землі  з предвічна прив’язали .

Родинну гілку  по життю

Довічно шанували.

 

 2019 рік. На дев’яносто другому році життя шістнадцятого листопада помирає Явдокія  Проців -дочка  Кирили та сестра Богдана Гайнюків.

   Маючи біль та ненависть на московитських псів які скалічили родинні долі  Гайнюків та їх побратимів , вони так і не змогли простити їм за нанесені   рани які так і не загоїлися до кінця їхнього життя.  Дивлячись живими власними очима  смерті у вічі яку своїми руками московські нелюди принесли їм та їхнім родинам, побратимам  в ті далекі незабутні роки, вони змогли передати прожите своєму новому поколінню. І це не забутнє.

 

 

 

 

 

 

 

 

Моя вишиванка

 

Нитки сині, жовті й кольорові,

Всі сплелися  у чудовому узорі,

Наче зорі у небесному просторі,

То є символ української любові.

 

Мати нічками не спала,

Ці узори на сорочках вишивала,

Синам й дочкам мережила,

Доля їхня щоб була щаслива.

 

Хрестик за хрестиком  вставляла,

Любов свою  до дітей прошивала,

Та колір ниток для добра підбирала,

Серце материнське  укладала.

Моя сім’я

Найкращого в житті немає,

Коли твоя сім’я  майбутнє має,

І дітвора  кругом кружляє,

Родинне коло прикрашає.

 

Сини і дочки з роками виростають,

До батьківської хати з сім’єю  поспішають,

З народженням онуків їх витають,

І статус  дідуся й бабусі щиро дарять.

 

Тут  сміх дитячий голосно лунає,

Сім’ю щоденно звеселяє,

А рік за роком швидко пробігає

І статус дідуся й бабуся вже  міняє.

 

До них у хату  радість знову поспішає,

Син Божий  правнука в родину посилає,

І статус прабабусі й прадіда  благословляє,

Родинне коло весело зростає .

 

Сім’я щасливою завжди буває,

Коли дитячий гомін в хаті не стихає,

А батько з матір’ю тверду опору має,

Своїм теплом й любов’ю   рід весь  зігріває.

ВІТАЮ ВСІХ З МІЖНАРОДНИМ ДНЕМ СІМ’Ї

 

Щаслива і дружна сім'я - початок нового життя,  продовження прекрасного роду і шанування святості традицій. Сім'я – це найбільше щастя, яке людина може створити сама. Сьогодні, в Міжнародний день сім'ї, мені хочеться побажати: нехай дитячий сміх лунає всюди, а рідні будуть вірною опорою. Нехай вас завжди зігріває тепло любові. Бажаю вашим  родинам бути квітучою, дружною і згуртованою. Добробуту і добра всім родинам!

НА ЗАСЛАННІ

 

Публікація в газеті «Свіча» за № 20 (2525) від 14 травня 2021 року  на сторінках  «Життя, яке воно» автор Іван Проців

      На дворі   січень  1950 року. За вікном  холодно, морозно, а вдома тепло і затишно. Закінчуються Різдвяні свята, а  на душі важко і моторошно. Часи були важкі. Майже кожна родина в селі чекала поганої звістки від непрошених московитських гостей. Скрізь в українських оселях з боку московитів панувала жорстокість та знищення українців як нації. Українці на той час стояли на своїй твердій національній  позиції . Та сили були нерівні.  Згадує   Анна Тимофіївна Проців  (Дарвай)   1937 року народження  , жителька і уродженка села Княжолука, Долинського району, Івано-Франківської області.

      Одного разу  від  страшного стукоту у двері  і вікна  нашої хати  вся сім’я оніміла: мама – Дарвай Анна Михайлівна – 1911 р.н.;

сестра – Дарвай  (Гайнюк)  Олена (Уляна)  Тимофіївна- 1937 р.н.;

Брат – Дарвай Степан Тимофійович – 1946 р.н.;

Брат – Дарвай Павло Тимофійович – 1949 р.н.

   Материне серце відчувало щось недебре. Посуда з рук у неї валиться, дрова в пічці неможливо запалити. О Боже . Що коїться?

 

     Відкриваючи двері ,  ми побачили в дверях  Миколу  Шкурлея  та працівників  НКВД. Вони грубо і нахабно сказали мамі:   «Майно й будинок конфісковано , а ти з дітьми збирайся і підете з нами». Плач  та  сльози мами , крик дітей  не змогли врятувати   родину Анни Дарвай. Знаючи, що їх чекає, вони  були  у великому страху. Всім  хочеться жити. Хто не міг швидко  йти ,  вони  тягли  за собою. Їх затягли  в сільський клуб. Кожен тут із присутніх хотів повернутися додому. Та смерть і поневіряння кожному дивилися у вічі. Ноги чомусь Анни не  слухалися, ледве сама рухалась, здавалось їй , що робила чотири кроки вперед і чотири кроки назад. Кожному їз них було дуже жаль  залишати  свою хату і рідне село. Всього  на пункт збору  зігнали  двадцять дві родини з  нашого села.НКВДисти забирали від дітей в основному матерів для допиту. Нічого не довідавшись, вони знущались та глумились над ними. Діти в той час від несамовитого крику московських псів наче миші сиділи в куточку в кімнаті з решіткою на  віконці. Ждали на повернення рідних.

       Майже після одної доби поневірянь всіх присутніх почали вантажити :  кого на вози, а  кого на санки  і повезли  до тодішнього Вигодського  району, сьогодні  селище Вигода.  ЇТут знову їх завели до карцеру , куди продовжували стягувати   людей   з інших  населених  пунктів.

      НКВДисти продовжували проводити допити . Час ішов, а люди обезсилені. Саме так вони домагалися добитися зізнань .

     

     Невдовзі  до сім’ї Анни Дарвай  привели батька – Дарвая Тимофія Тимофійовича – 1903 року народження. В час , коли сім’ю  виселяли з ї хати батько Тимофій  знаходився на роботі в   тодішньому 

Вигодському  ліспромгоспі, який працював у другу зміну.

       Допити, знущання та шантаж  Тимофія знищенням  дружини та дітей не зламали його. Дивлячись на чужинців та їхні злодіяння він  не міг нічого зарадити. Та серце у Тимофія розривалось від болю. Він подумки запитував себе: «Що буде далі?».

       Московська наволоч не заспокоювалась.

       Вже майнули два тижні, а їх всіх  зігнавши  немов стадо худоби перевезли вантажними машинами   в клуб   до Брошнева. Тут  знову звозили родини  з навколишніх сіл і міст , формуючи  на подальшу відправку . Третя зупинка , третя каторжна процедура НКВДистами. Та поверненню додому не підлягає ніхто.

 

     Близькі і рідні ,в кого ще залишились, стараються прибути до станцій зупинок та передати їжу.

     Перебуваючи  декілька діб в м. Брошнів та додавши декілька сотень людей , їх доправляють до станції Станіслав тобто Івано-Франківська.

Четверта  станція поневірянь та допитів. Від болю і жалю люди втрачають свідомість. Вони розуміють , надію на повернення втрачено.  А тим часом на залізнодорожній станції готуються товарні вагони на відправлення сформованих ешелонів українців з рідної їм Батьківщини в Сибір.

 

   Їх  завантажили в товарні вагони. Їхали  дуже довго. Вагони  постійно переставляли    до інших поїздів  по різних станціях. В дорозі були майже два місяці.  Голод, холод, хвороба і смерть  їх не покидали.

    Померлих викидували по дорозі прямо на сніг.

    В травні   прибулих українців вивантажили на кінцевій станції  у Краснодарському краї, пос. Колючки, районі Решоти, дільниця  Губаревич.

   Були вони тут не першими. Навколо   сосновий ліс і сім дерев’яних бараків. Бараки напівзруйновані. Їх привезли на самовиживання. Посиляли   по дві три сім’ї в дві кімнати. Життя  було надто важким і незтерпним .  Люди прибули з різних куточків України. Всього  тут  були дві родини росіян, десять родин українців і двадцять родин литовців. Всі вони були мов рідні. Ділилися кусочком хліба і допомагали один одному. Хліб був дуже низької якості, але й того не ставало. Кому вдалося привезти з собою декілька кілограмів житнього  зерна –  мололи на кам’яних жорнах і готовили кашу.  Чай був без цукру. Часто споживали  брикети кісілю  з хлібом.

   Батько Тимофій видобував живицю , а Ганна  допомагала з мамою батькові збирати її. Менші сестра і брат сиділи вдома  бавили молодшого. Нудьга за  близьким та рідними, за своїм сімейним затишком не покидали родину Тимофія Дарвая.  Любов до рідного  краю , до пісні ,до всього  чим завжди раділа родина тут постійно  переслідувались. За все українське   московитські пси саджали  у в’язницю.

Життя було нестерпним. Зарплата мізерна. Відсутність продуктів і важка праця виснажувала людей. Люди почали хворіти.

 І так тягнулося з року у рік.  

      Тимлфій занедужав. Стан здоров’я стрімко почав падати. Народна медецина була безсила і вже не допомагала. Ліки придбати неможливо. Сім’я Дарвая у відчаї.

 

        1955 рік. В родині Тимофія радісні і щасливі дні. Народилась

дочка  Марія.

        1956 рік . Хвороба у Тимофія прогресує. Вісімнадцятого червня цього ж року перестало битись його серце  . Лікарі діагностують  йому рак легенів. Залишиє він вдовою дружину Анну  і п’ятеро дітей.

 

       Повернувшись в Україну , Анна з дітьми немала права проживати в місцевості і якій народилася і проживала  до  часу  висилення в Сибір московитськими НКВДистами. Тому вони прибули в місто Болехів, а згодом в    Тернополь.

      Через певний проміжок часу , після повернення  до рідної хати, їх не приписували  протягом року, а Анна мала ходити відмічатися до району. Сім’я Анни Дарвай довго ще знаходилась під контролем радянських правоохоронних органів.

      Виснажена сибірськими поневіряннями, Анна занедужала. Дочки та сини були у відчаї. Хвороба прогресувала. Тяжка праця, катування та переживання дались їй взнаки. Втрата чоловіка та біль за знущання московитських псів так і не загоїли душевні рани. Невдовзі смуток охопив родину Анни Дарвай. Вона помирає.

         

     Дочка Ганна Проців вірить, що і досі на батьковій  могилі  росте червона калина, а пташки прилітають  і щебечуть йому про   свою родину . рідну Батьківщину , про неньку Україну.

 

    Ганна Тимофіївна Проців разом зі своїм чоловіком Проців Миколою Ільковичем 1929 року, народження народили і виховали двох  дітей : сина Миколу та дочку Галину Шимків. Сьогодні вони мати і батько, бабуся та дідусь, прабабуся та прадід . Дожили до чотирьох внуків та вісім правнуків.

    Позаду золоте весілля. Живуть в оточенні люблячих дітей, онуків та правнуків.

    Ганна Тимофіївна разом з чоловіком Миколою  пройшли   тернистою дорогою,  і  розуміють, що люди не  є злими і добрими, вони є тільки щасливі і нещасливі.

1945 рік.   Дарвай  Тимофій Тимофійович  під час участі у Великій Вітчизняній Війні. Берлін.

20  червня  1956 року.   Дарвая Тимофія Тимофійовича захоронили на кладовищі за місцем  проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич.

06 жовтня   1953 року.  Родина Дарвай. Перша з переді з права – мати, другий – син Павло,  третій – син  Степан,  четвертій – батько,з заді з права – дочка Анна, друга – дочка Олена.   по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок  Губаревич