Публікація в газеті «Свіча» за № 20 (2525) від 14 травня 2021 року на сторінках «Життя, яке воно» автор Іван Проців
На дворі
січень 1950 року. За вікном
холодно, морозно, а вдома тепло і затишно. Закінчуються Різдвяні свята, а
на душі важко і моторошно. Часи були важкі.
Майже кожна родина в селі чекала поганої звістки від непрошених московитських
гостей. Скрізь в українських оселях з боку московитів панувала жорстокість та
знищення українців як нації. Українці на той час стояли на своїй твердій
національній позиції . Та сили були
нерівні. Згадує
Анна Тимофіївна Проців (Дарвай)
1937 року народження , жителька і уродженка села Княжолука, Долинського
району, Івано-Франківської області.
Одного
разу від страшного стукоту у
двері і вікна нашої хати вся сім’я оніміла: мама – Дарвай
Анна Михайлівна – 1911 р.н.;
сестра – Дарвай (Гайнюк) Олена (Уляна) Тимофіївна- 1937
р.н.;
Брат – Дарвай Степан Тимофійович – 1946 р.н.;
Брат – Дарвай Павло Тимофійович – 1949 р.н.
Материне
серце відчувало щось недебре. Посуда з рук у неї валиться, дрова в пічці
неможливо запалити. О Боже . Що коїться?
Відкриваючи двері , ми побачили в
дверях Миколу Шкурлея та працівників НКВД. Вони грубо
і нахабно сказали мамі: «Майно й будинок
конфісковано , а ти з дітьми збирайся і підете з нами». Плач та
сльози мами , крик дітей не змогли врятувати родину Анни Дарвай. Знаючи, що їх чекає,
вони були у великому страху. Всім хочеться жити. Хто не міг швидко
йти , вони тягли за собою.
Їх затягли в сільський клуб. Кожен тут із присутніх хотів повернутися
додому. Та смерть і поневіряння кожному дивилися у вічі. Ноги чомусь Анни не слухалися,
ледве сама рухалась, здавалось їй , що робила чотири кроки вперед і
чотири кроки назад. Кожному їз них було дуже жаль
залишати свою хату і рідне село. Всього на пункт збору
зігнали двадцять дві родини з нашого села.НКВДисти
забирали від дітей в основному матерів для допиту. Нічого не довідавшись, вони
знущались та глумились над ними. Діти в той час від
несамовитого крику московських псів наче миші сиділи в куточку в кімнаті з
решіткою на віконці. Ждали на повернення
рідних.
Майже після одної
доби поневірянь всіх присутніх почали вантажити :
кого на вози, а кого на санки і повезли до
тодішнього Вигодського району, сьогодні селище Вигода. ЇТут
знову їх
завели до карцеру , куди продовжували
стягувати людей з інших населених
пунктів.
НКВДисти
продовжували проводити допити . Час ішов, а люди обезсилені. Саме так вони
домагалися добитися зізнань .
Невдовзі до сім’ї
Анни Дарвай привели батька – Дарвая Тимофія
Тимофійовича – 1903 року народження. В час ,
коли сім’ю
виселяли з ї хати батько
Тимофій знаходився на роботі в тодішньому
Вигодському ліспромгоспі, який працював у другу
зміну.
Допити,
знущання та шантаж Тимофія
знищенням дружини та дітей не зламали
його. Дивлячись на чужинців та їхні злодіяння він не міг нічого зарадити. Та серце у Тимофія
розривалось від болю. Він подумки запитував себе: «Що буде далі?».
Московська наволоч не заспокоювалась.
Вже
майнули два тижні, а їх всіх зігнавши
немов стадо худоби перевезли вантажними машинами в
клуб до Брошнева. Тут знову
звозили родини з навколишніх сіл і міст , формуючи на подальшу
відправку . Третя зупинка , третя каторжна процедура НКВДистами.
Та поверненню додому не підлягає ніхто.
Близькі і
рідні ,в кого ще залишились, стараються прибути до станцій зупинок та передати
їжу.
Перебуваючи декілька діб в м. Брошнів та додавши декілька
сотень людей , їх доправляють до станції Станіслав тобто Івано-Франківська.
Четверта
станція поневірянь та допитів. Від болю і жалю люди втрачають
свідомість. Вони розуміють , надію на повернення втрачено. А тим часом на залізнодорожній станції
готуються товарні вагони на відправлення сформованих ешелонів українців з
рідної їм Батьківщини в Сибір.
Їх завантажили в товарні вагони.
Їхали дуже довго. Вагони постійно
переставляли до інших поїздів по різних станціях. В
дорозі були майже два місяці. Голод, холод, хвороба і смерть їх не покидали.
Померлих викидували по дорозі прямо на сніг.
В травні прибулих українців
вивантажили на кінцевій станції у Краснодарському краї, пос. Колючки, районі Решоти, дільниця Губаревич.
Були вони тут не першими. Навколо
сосновий ліс і
сім дерев’яних бараків. Бараки
напівзруйновані. Їх привезли на самовиживання. Посиляли по дві три сім’ї в
дві кімнати. Життя було надто важким
і незтерпним . Люди прибули з різних куточків України. Всього тут
були дві родини росіян, десять родин українців і двадцять родин литовців. Всі
вони були мов рідні. Ділилися кусочком хліба і допомагали один одному. Хліб був
дуже низької якості, але й того не ставало. Кому вдалося привезти з собою декілька кілограмів
житнього зерна – мололи на кам’яних жорнах і готовили
кашу. Чай був без цукру. Часто споживали брикети кісілю з
хлібом.
Батько Тимофій
видобував живицю , а Ганна
допомагала з мамою батькові збирати її. Менші
сестра і брат сиділи вдома бавили молодшого.
Нудьга за близьким та рідними, за своїм
сімейним затишком не покидали родину Тимофія Дарвая. Любов до рідного краю , до пісні ,до всього чим завжди раділа родина тут постійно переслідувались. За все українське московитські
пси саджали у в’язницю.
Життя було нестерпним. Зарплата мізерна. Відсутність продуктів і важка
праця виснажувала людей. Люди почали хворіти.
І так тягнулося з року у рік.
Тимлфій
занедужав. Стан здоров’я стрімко почав падати. Народна медецина була безсила
і вже не допомагала. Ліки придбати неможливо. Сім’я Дарвая у відчаї.
1955 рік. В родині Тимофія радісні і
щасливі дні. Народилась
дочка Марія.
1956 рік . Хвороба у
Тимофія прогресує. Вісімнадцятого червня цього ж року перестало битись його
серце . Лікарі діагностують
йому рак легенів. Залишиє він вдовою дружину Анну і п’ятеро дітей.
Повернувшись в Україну , Анна з дітьми немала
права проживати в місцевості і якій народилася і проживала до
часу висилення в Сибір
московитськими НКВДистами. Тому вони прибули в місто Болехів, а згодом в Тернополь.
Через
певний проміжок часу , після повернення до рідної хати, їх не приписували
протягом року, а Анна
мала ходити відмічатися до
району. Сім’я Анни Дарвай довго
ще знаходилась під контролем радянських
правоохоронних органів.
Виснажена
сибірськими поневіряннями, Анна занедужала. Дочки та сини були у відчаї.
Хвороба прогресувала. Тяжка праця, катування та переживання дались їй взнаки.
Втрата чоловіка та біль за знущання московитських псів так і не загоїли душевні
рани. Невдовзі смуток охопив родину Анни Дарвай. Вона помирає.
Дочка Ганна Проців вірить,
що і досі на батьковій могилі
росте червона калина, а пташки прилітають
і щебечуть йому про свою родину .
рідну Батьківщину ,
про неньку Україну.
Ганна Тимофіївна Проців разом зі своїм чоловіком
Проців Миколою Ільковичем 1929 року, народження народили і виховали двох дітей : сина Миколу та дочку Галину Шимків.
Сьогодні вони мати і батько, бабуся та дідусь, прабабуся та прадід . Дожили до
чотирьох внуків та вісім правнуків.
Позаду золоте весілля. Живуть в оточенні
люблячих дітей, онуків та правнуків.
Ганна Тимофіївна разом з чоловіком Миколою пройшли тернистою дорогою, і розуміють, що люди не є злими і добрими, вони є тільки щасливі і нещасливі.
1945
рік. Дарвай Тимофій Тимофійович під час
участі у Великій Вітчизняній Війні. Берлін.
Немає коментарів:
Дописати коментар