Сибірські Печори

 

Газета «Свіча» від 03 вересня 2021 року за № 36 (2541), сторінка 3, «Наша історія» автор Іван Проців

        1946 рік . Пізня осінь. Листя тихо опускається з високих дерев  на холодну землю , яку покрив  іній  . Листопад.  Він сповіщав   про наближення  холодів. Однак в родині Гайнюків  відчутно смуток та  передчуття біди. Так почала свої спогади про страшні сибірські нетрі  пані Стефанія Йосифівна Гайнюк. Народилася  вона 11.09.1937 року в селі Княжолука  Долинської  ОТГ, а точніше тодішнього хутора Кам’янка (сьогодні вул. Кам’янка) Вигодського (сьогодні Калуського) району, Станіславської (сьогодні Івано-Франківської) області.

          Багатодітна родина жила дружно  і займалася в основному сільським господарством. По господарці були дві корови, кінь, птиця та кілька десятків арів землі. В основному мати Гайнюк Розалія Михайлівна 1898 року народження  займалася вихованням дітей та поралася по господарству. Батько Гайнюк Йосиф Михайлович  1897 року народження ходив на роботу у Надвірну, а вільний час разом з родиною обробляв землю. Сім’я виховувалась  з  націоналістичними поглядами любові до   України.

           1943 рік. Рік болю та страждань родини Гайнюків.  Сумна звістка : брата Василя  1921 року заарештували московські нелюди.  Василь член Української Повстанської Армії. Цього ж року  в лісах біля Польської границі зав’язалась  велика битва з московськими загарбниками. Саме тут  поранено Василя. В одному із сільських поселень один чоловік надавав  медичну допомогу Василю. На той час московити переслідували всі українські родини. Затримуватись Василю тут було небезпечно. Згодом його починають передавати з одного місця на інше, щоб доправити додому. Та будучи в трьох кілометрах від свого дому в селі Гошів, його схопили московські нелюди. Один із місцевих запроданців здав місце перебування Василя.                             Ранком  він вийшов з будинку  за невеличкою кучкою каміння перед ним миттю виросло кілька постатей  московських гнид . Не піддаватись  в нього вже не було сили.  Він ранений . За цей час він втратив багато крові. Того ж дня  Василя позбавили не тільки побратимів, але й найріднішого його друга -  коня. Саме разом з ним будучи розвідником, він провів  всю свою військову діяльність в Українській Повстанській Армії.

          Василя Гайнюка після катувань та допитів було засуджено і ув’язнено на п'ятнадцять років . Міри покарання відбував в Норильську .  

            Не гаючи часу  нелюди  схопили  і його  батька Йосифа Гайнюка  та  завезли до Станіславської тюрми. Катування і допити  знесилили його. Але він був сильний і непохитний. Загартованість і відданість за  свою країну він отримав від своїх предків.  Московські нелюди не зламали його.  Дев’ять місяців Станіславської тюрми.  Йосиф був керівником осередку УПА. Чим більше катували його , тим більше він ставав сильнішим.  Через певні джерела  керівництва Йосиф знав, що їх чекає поразка.  Але присяга і віра  відданості України була незламною і непохитною. Він знав що Україна  нехай не сьогодні  і не завтра, але вона буде незалежною.

       

    Біда за бідою. НКВДисти жодного дня не пропускали відвідувань  родини. Згорьована мати Розалія  з дітьми важко перебивалася  . Погрози та шантаж  московськими виродками за сина Василя та чоловіка Йосифа  збивали Розалію з ніг.

     Однак постійні облави  сільських помешкань НКВДистами ставали все частіше. Та якось одного  дня  під вечір біля будинку  Розалії страшний гармидер та  крик собак. Кілька постатей чужоземців та разом з ними мешканець села  Микола Шкурлей. За одним ударом ноги у двері не прохані гості були в хаті. Відразу спитали Розалію: «Твоє прізвище?». Розалія відповіла, що Василишин (тобто своє дівоче). Тут же отримала удар під груди від Миколи Шкурлея. Він сказав :»Чому брешеш?». Задихнувшись від удару,   тихенько  промовила : «Гайнюк». Плач маленької Стефанії не зупиняв їхніх знущань над Розалією. Довго  її били та  допитували, де син Йосиф 1933 року народження та дочка Марія  1925 року народження.  Мати гірко плакала, обнімала донечку, цілувала  хатні лавки та двері. Не зважаючи на дитину вони  жорстоко пхали її в плечі до підводи і повезли до  районного Вигодського карцеру . Забрали  із сараю річну теличку  і прив’язали  до підводи   . Вона ледь встигала перебирати ногами, йдучи  бігцем  за підводою.  Московські потвори родину виштовхали з підводи до карцеру . Теличку забрали і забили. Знесилену матір з донечкою Стефанією через кілька діб  відправляють  в карцер до Станіслава, де знаходився батько Йосиф.   Зібравши тут кілька сотень українських родин , їх доправляють товарними вагонами в Сибір. До станції Печори їхали кілька тижнів. Антисанітарні умови, голод і холод даються в знаки. Частина поневолених в дорозі помирає.   Не життя , а примара. Землянки стають для них домівкою на чужині. Для всіх робочим місцем став лісосплав.

       На той час дочка Марія Петрин була одружина, а син Йосиф саме і переховувався в її господарстві.

       Родина Гайнюків у відчаї. Батько Йосиф ходить  на сплав лісу, а мати Розалія  працює частково , доглядаючи дочку Стефанію. Розалія ніяк не заспокоються за покинутими дітьми та Батьківщиною. В неї забрали все найдорожче. Чоловік Йосиф  і син Василь у в’язниці, а син Йосиф скривається від НКВДистів.   А в переді десять років сибірських поневірянь на чужині. Хвороба за хворобою знищує Розалію.

        1947 рік. Сніговими заметами устелено поля і ліси, береги і річку. Усе  обкутано білим снігом . Розалія разом з іншими ув’язненими прямували кілька кілометрів, щоб  придбати буханку хліба. Та не судилося. Рівнаючись із вагончиком , який стояв поруч  дороги, вони побачили  густий дим , який ширився з  великою швидкістю.  Одна мить. Вагончик зривається з горючим. Присутні поблизу гинуть. Загинула і Розалія.    Горе в родині . Похоронивши дружину, Федір замкнувся в собі. Розради та поради побратимів вирішують долю Стефанії.  Підпільно , через довірених людей. Стефанію доправляють в Україну . Тут її передають на виховання до сестри Марії Петрин. Неспокій в родині Марії. Микола Шкурлей  , щоденний гість. Контролює повернення Стефанії. Тільки завдяки підкупу вдалося спасти  життя Стефанії.   В Норильську Василь Гайнюк познайомився з політично засудженою Марією Гарасимюк.  Після чого вони одружились.   Відбувши міри покарання, Василь повертається на Батьківщину. Та в реєстрації на проживання по місцю вибуття було відмовлено.  Довелося  реєструватися у Львівській області. Та згодом вони повертаються  в село Княжолука.

    Тяжка праця та поневіряння на чужині виснажили Йосифа Гайнюка. Туга за покійною дружиною Розалією, за дітьми неабияк впливали на його здоров’я.     Та якось одного разу чорна зла звістка затьмарила всю родину Гайнюків – помирає батько Йосиф Гайнюк.  Тим часом , поки родина Гайнюків перебивалася в московських тюрмах та перебувала  в чужинських поневіряннях , московитам вдалося розтягнути житловий будинок та сарай, забрати худобу та віз, плуги та борону. Залишили сухий сполений сад та город зарослий бур’янами.    Розалія Гайнюк покидаючи своє помешкання , відчувала своїм серцем, що залишать  московські виродки до їх повернення. Так і сталося. Василь з дружиною  Марією, братом Йосифом та сестрою Стефанією збудували нову хату, в якій пані Стефанія проживає і сьогодні.

      2002 році Василь Гайнюк помирає.

     2021 рік. Стефанія  Гайнюк : втрачене ніяк не повернути назад, бо роки не дають, але любов до рідного, до України ніхто не в змозі відібрати. Василь та Стефанія Гайнюки з родиною почувши вперше проголошення  України незалежною, плакали від радості , молились і дякували Богу , що батькові слова здійснилися. Саме ця віра і мрія ніколи  не покидала жодного із членів родини Гайнюків  . Ніколи , ні за яких милостинь, не  буде прощення тим московським нелюдам  за мільйони вбитих, вивезених  та скалічених в нічому неповинних українських родин на  рідній землі.   Неупокоєні  тіла, які і досі лежать  на чужині, без могили й хреста , не дадуть спокою тим, хто вчинив зло проти них , хто  силоміць вивіз їх із рідної хати на поневіряння в Сибір.