Сибір В неволі

 

Газета «Свіча» № 49 (2554) від 02 грудня 2021 року  сторінка №3  автор Іван Проців

     В Україні неспокій.  Території Західної України окуповані Московією. Серед українського народу  широкий розгул арештів, терміни  та заслання в сибірські табори. Українців  чужинці свідомо вбивають та тримають в страху. Тюрми переповнені. Землі потопають у рідній крові. Сотні і тисячі безвісті зниклих. Інтелігенцію та духовенство  знищено.

   Такий час випав на долю Ганни Федорівни Марчак  21. 12. 1923 року народження. Народилася і проживала вона на тодішньому хуторі Кам’янка в селі Княжолука, Вигодського району, Станіславської області, а сьогодні це вулиця Кам’янка , Княжолуцького  старостинського округу, Долинської ОТГ, Івано-Франківської області. Тендітна , невеличка ростом, красива на вроду дівчинка Ганна покохала хлопця односельчанина Степана  Васильовича Марчака 1925 року народження . Ганна родом з багатодітної сім’ї , батько її  Павлів Федір 1891 року народження,  мати Марія (дівоче прізвище Козак, родом  з сусіднього села  Яворів) 1897 року народження;  брат Микола  1920 року народження . Він був дуже кремезний,  працював робітником по лісопереробці у районному центрі Вигода . Маючи справжню статуру військового,  він вступив до Української Повстанської Армії. Та після проведення зачистки НКВДистами  УПА  звістки про нього так і досі немає; брат Василь  1924 року народження,  був вивезений до Німеччини . Після повернення працював майстром у Долинській  виконкробській дільниці. брат Іван 1927 року народження ,  був знаним кравцем по пошиттю одягу. З часом почав  працювати  в редакції газети. Останній час проживав   в місті Болехові; сестра Олена Могитич  (дівоче прізвище Павлів) 1930 року народження  живе в своєму господарстві , брат Федір 1934 року народження , працював на агрегаті подрібнення каменю   та ремонту доріг і загинув на роботі в 1951 році.

        Степан чоловік Ганни  виходець  із багатодітної родини: батько Василь Марчак 1898 року народження; мати Пелагея 1902 року народження; сестра Катерина Гринчишин  12.10.1929 року народження (дівоче прізвище Марчак). Катерина  добре в школі вчилася, за що отримала  рекомендацію до вступу  тодішнього Станіславського вишу. Закінчивши навчання , вона повернулася в своє рідне   село і стала працювати вчителем в Княжолуцькій початковій  школі.  З часом  вона вийшла заміж за Максима Олексійовича Гринчишина 03.03.1927 року народження. Після одруження , життя Катерини змінилося. Вона народила двох синів Дмитра 17.12.1951 року народження та Романа 19.03.1955 року народження , дочок Ольгу 01.04.1960 року народження та Галину 03.01.1965 року народження . Повна відповідальність виховання дітей лягла на її материнські плечі . Чоловік та батько її дітей участі в житті сім’ї не брав. Навчання в школі стало складним. Катерину та всіх інших вчителів тутешня влада та шкільні програми  примусово заставляли більше приділяти уваги російськомовним книжкам  та відвертати дітей від релігії. Це і бентежило її. Адже вона виховувалась в сім’ї  українських націоналістів. Українська мова, символи держави , література та духовність , звичаї та обряди - це було основним, що вона успадкувала від своїх батьків. Час ішов, а діти зростали.  

        1965 рік . Син Дмитро  виїхав  на заробітки до Запоріжжя. Того ж року він відправляє першу заробітну плату матері – кілька центнерів пшениці. Катерина продає цю пшеницю мешканцям села і за виручені кошти  виїхала з дітьми в Запорізьку область на постійне проживання, де вже  працювала агрономом ;   брат Юрій Марчак 06.07.1933 року народження; сестра Марія Кіс (дівоче прізвище Марчак) 1924 року народження ,   вона була кравчинею, а її чоловік Василь Кіс  1922 року народження  працював бухгалтером , а потім весь час по ремонту та пошиттю   взуття, знав на той час  грамоти. У Марії та Василя  було дев’ятеро дітей. Сьогодні їхній будинок пустує, а діти проживають в країнах Європи. Степан за спеціальністю був військовим. Після повернення із служби він зустрів дівчину  Ганну. Між ними зав’язались  дружні та тісні відносини. Коханню не було меж.  Хата  в якій народився і жив Степан Марчак з батьками, братами та сестрами збудований 1917 року. Вона хоч не жила, але зберігається і досі в належному  стані. В  хаті прибрано в справжньому українському стилі. Давня піч, меблі , старовинні образи, вишивки  тощо. Нещодавно народним колективом села «Барви Прикарпаття» проводились бойківські вечорниці.

 1945  рік . Ганна та Степан одружилися.                                                                          Прекрасна молода сім’я, хоч небагата, але справжня українська. Понад усе Степана зачаровувала його сім’я та справжній український затишок, чого так не вистачало йому, через присутність чужоземців.   Надзвичайно були важкі часи. НКВДисти переслідували кожну родину села . Було багато і таких, які співпрацювали з московитами. Йшов час русифікації та знищення української нації. Українці в неволі. Любов до рідного та знищення його чужоземцями  Степану завдавало велику душевну біль.  Степан приділяв дуже велику увагу членам  Української Повстанської Армії. Це було у нього від його батьків. Степан поповнює ряди членів УПА.  Його  було призначено  керуючим  забезпечення членів українських повстанських загонів  продуктами харчування, поштовими  та іншими потребами.   Рада повстанських загонів врахувала, що Степан не впаде так швидко в підозру, як хто інший. Адже він колишній військовий. В цьому йому допомагав брат Федір.  Небайдужі мешканці села зносили все необхідне для українських військових до Степана, а він в свою чергу розділяв та доставляв до місця дислокації. Члени УПА часто використовували його військову форму для виконання  військових доручень.

     04.03.1947  рік. В родині Ганни та Степана надзвичайно щасливий рік, в них народився син Василь. Щастю не було  меж. В селі та околицях неспокій. Масова депортація українців, які підтримують національно-визвольний рух та тих, у кого в родині хтось воює в УПА. На той час майже всі жителі села підтримували членів УПА. Адже там були їхні діти, чоловіки, сини, дружини або дочки. Тож більшість старалася передати їм продукти харчування та штафети (таємні документи).

      1949 рік. Невеличка хата та велика родина Марчаків в колі озвірілих НКВДистів . Боже! Боже! Закричала мати Марія . В хаті, хто куди. Невідомі нанесли кілька ударів по спині і животі  Степану і вивели  його на двір, руки заламали назад і повезли на машині у невідомому напрямку. Степана засудили до тюрми  за співпрацю із Українською Повстанською Армією. За те, що був в минулому військовим, Степану міри покарання тюремного заключення збави від десяти років до шести.                                                                                 Злидні , голод, холод . Саме це перебуває  сім’я Степана Марчака.

 Третього  лютого 1950 року. Хутір Кам’янка в селі Княжолука. Надворі заметілі та тріскучі морози.. На душі Ганни  нестерпний тягар болю за  Степаном.  НКВДисти  не спускали з поля зору її. Чи не продовжує  Ганна   тримати зв’язки  з членами УПА. Це і насторожило її. Арешти та допити серед односельців  чужинцями не припинялися. Одного разу вони завітали  в хату Ганни. Її не було вдома. Нічого не сказавши,  вони вийшли з хати.  Через певний проміжок часу, під вечір  Ганна з дитиною зайшла в хату. Та раптом , як грім серед ясного неба в  хаті НКВДисти. Вони наказали Ганні забирати з собою дитину і виходити на вулицю. Вздрівши чужих людей , чотирьох річний син Ганни міцно обняв її за шию і сильно плакав. Вона просилася залишити її вдома, та це було марно. НКВДисти погрузили її з дитиною на підводу і повезли в карцер до Вигодського районного центру. Тут вона зустрілася з  односельчанкою Анастасією   Попович . Через два дні сюди завезли понад п’ять десятків українців. Після допитів і тортур їх повезли в карцер до Брошнева.  Пройшовши ті ж самі процедури , їх доповнили   кількома вже сотнями і  повезли до Львова.  Ані плач дітей, а ні плач матерів не розчавив серце жодного із московських псів. Тут були різні верстви поколінь, від дітей до перестарілих. В основному прості робочі люди, а інтелігенцію та духовенство знищували на місці.  Місцеві жителі приходили до залізничної станції , щоб всяко допомогти тим , яких звозили із різних куточків західного регіону України, хоча б кусочком хліба.  Сформувавши тут кілька десятків  товарних вагонів, людей наче тварин заганяли в них, без всяких санітарних умов в них. . Люди бігли за товарними вагонами і прощались. У вагонах не було вікон, туалету, загратовані двері з металічними нарами. Нагнали так багато людей – старших, молодих, студентів, малих дітей, що ніде було сісти . Їжу не приносили. Воду могли передати прості люди при стоянках на станціях. Дорогою ділились продуктами харчування, хто що мав, по ковтку води пили , не вмивались, щоб економити воду.

      Дорогою в  Сибір. Антисанітарія, голод, холод та  хвороба знищили кілька десятків українців, яких так і не довезли до пункту призначення. Майже місяць безсонних днів та ночей в  дорозі. Всі вони обезсилені та виснажені. Зупинившись в Іркутській області,  Тайшетський район, участок Бірюса, їх виштовхували з вагонів, немов якусь непотріб. Життя було не стерпним. Бараки для проживання діряві і холодні. Робота Ганни та дитина були не сумісні. Вона і ще кілька десятків прибулих в лісі збирали  живицю. Вона часто дитину залишала на одинці . Робота була важка і норми великі.  З часом Ганні вдалося вговорити  місцевих московських наглядачів , щоб повернути дитину в Україну.

        Олена - сестра Ганни стверджує , що виселення її до Сибіру  на цьому не закінчилося . Родина і дальше переслідується НКВДистами. В родині Марчаків неспокій. Одного  дня, зранку, як тільки но почались порати батьки в сараї , на дворі сильний крик собак, який підняв всю околицю їхньої хати. Московські нелюди обступили все подвір’я. Мати гірко плакала і благала. Та це було даремно. З хати забрали всю родину і повезли вантажною  машиною до карцеру в районний центр Вигода. Майже три дні всіх нас та всіх кого завозили, допитували та знущалися. Після повезли до Брошнева.  Знову  допити. А людей із десятків було вже кілька сотень. Були з нами два священики. Ми молилися разом з ними як день, так ніч. На третій день до цього карцеру прибули чотири мужики   з вигляду вищого рангу. Довго єхидно дивились на нас і сказали : «До дому». Відкрились перед нами ворота. Мати прошепотіла до дітей «мабуть будуть вбивати і обняла нас та притиснула до себе». Ми залишили все , що було біля нас. Не оглядаючись, через поля та кущі ми бігли хто куди. Це була останнє виселення українців до Сибіру, яке з невідомих причин не здійснилося.

    1953 рік. Мати Ганни і бабуся її сина Марія приїхала і повезла онука до себе в Україну. Чоловік Ганни продовжує перебувати  в  тюремному заключенні. Холод та важка праця дають Ганні в знаки. А ще більше туга за сином та чоловіком виснажують її. Каторжні роботи  та нестерпні умови проживання.

     1954 рік. Ганна народила сина Ярослава. Маленька дитина та праця даються  Ганні в знаки. Саме тут  українські жінки були беззахисні та безпорадні. Одинокість та смуток.  Жінки та дівчата ставали жертвами московських виродків. Всіх їх життя було скалічене в поневіряннях московитських псів.

     1958 рік. Ганна  повернулася  додому з чотирьохрічним сином на руках. Біль душевних ран стискав її серце. Довга розлука з чоловіком, сином та батьками не давали їй спокою. Однак Ганні вдається повернути все, що було втрачено. Ганна разом  з чоловіком  Степаном та синочками Василем і Ярославом зажили спільною сімє’ю.

     1960 рік.  Родина Марчаків збудувала нову хату і зажили справжньою українською родиною.

     05 08 1964 року  сім’я  Ганни та Степана   збільшується, в них  народився син Степана.   

    12 11 1980 року до Ганни в хату заглянуло   важке горе , помирає її чоловік Степан. Вона залишається вдовою з неповнолітнім  сином Степаном. Завжди Ганна бідкалася, що чомусь у неї все не так,  біда не йде повз хату. Старалася все життя працювати на роботі , займалася господаркою  та віддавала себе  вихованню своїм синам , щоб були добрими та щасливими  дітьми.                       Тягар важких сибірських років та пенсійний вік не абияк впливають на стан здоров’я Ганни.

   28 06 2005 року перестало битися  серце Ганни. У вісімдесят два роки вона справжня українська жінка    відійшла у вічність, залишивши шлях важкої долі сибірських поневірянь.  Часто в своїх розмовах за час свого життя, покійна говорила стародавню приказку, що малі діти не дають спати, а великі жити. Та воно і справді так сталося.

   13. 09 . 2011 року, на п’ятдесят сьомому році життя ,помирає її син  Василь.

   15. 07. 2014 року, на п’ятдесятому році життя , помирає її син  Степан.

Син Ганни , Ярослав сьогодні пенсійного віку,  прислуговує паламарем храму святої великомучениці Параскеви-П’ятниці  Української Православної Церкви.  В розповіді Ярослав згадує той важкий батьківський шлях  та  час репресій московитами та сибірських поневірянь, які випали на долю його батьків. Як після смерті батьків йому довелося родинний тягар брати на свої плечі. «Так, саме так», стверджує сусідка Анастасія Попович 1935 року народження, покійній Ганні  та мені і нашим родинам прийшлось розплачуватися разом за боротьбу, за Незалежість України. Але ми дякуємо Богу  і раді та  щасливі, що дожили і дочекались побачити свою рідну Незалежну Україну.