Сибірські ув'язнення

 Газета Свіча від 02.04.2021 року за №14 (2519) ст. 5  «Людські долі» автор Іван Проців

     Ганна Дмитрівна Дякун  народилася 06.01.1921 року. Виросла Ганна в багатодітній сім’ї в  на Прикарпатті в селі Княжолука  (Вигодського) Долинського району (Станіславської)  Івано-Франківської області : батько – Дякун Дмитро, мати – Дякун Олена , сестра -Дякун (Проців) Розалія Дмитрівна – 1907 року  народження, брат - Дякун Ілля Дмитрович  1914 року народження , сестра - Дякун Анастасія Дмитрівна -  1919 року народження , сестра - Дякун /Махно/ Олена Дмитрівна -1934 року народження , сестра - Дякун /Якимів) Марія Дмитрівна  - 1935 року народження . , брат - Дякун Василь Дмитрович  -  1929 року народження.

      Родина Дякунів обробляла землю, сіяли зернові культури, мали в господарстві дві корови, два коні, віз, плуг, борону.  Із  членів родини менші  ходили  у школу, а старші  допомагали батькам  обробляти землю та випасати корів і коней. В основному, батько Дмитро трудився в полі, а мати Олена  доглядала дітей та поралась  по хаті і господарці. Родина працювала і радісно проживала.  Але з приходом війни,  після 1940 року життя  дуже  змінилося. 

         Багатодітна родина не спроможна була  виживати і дітям приходилось ходити  на службу в інші родини . В основному на службі діти випасали худобу, або доглядали за меншими дітьми .  . Сестра Анастасія – не одружена . служила у родині німців  на хуторі Дебелівці,  В 1938 році родина німців, з ними,  виїхала  і Анастасія Дякун . В 1939 році Анастасія повернулася в село Княжолуку упорядкувати  свої документи та просила в сестри Розалії забрати її сина Проціва Івана Назаровича 1928 р.н. , однак Розалія відмовила. До Німеччини  вона виїхала одна і більше про неї вістки не було по даний час.

      З приходом совітів  в Україну, більшість родин почались переслідувати, разом  із ними і переслідувалась родина Ганни Дякун. Згодом  закриваються  школи та церкви , вчителів  та священиків вивозять у невідомих напрямках і знищують.

     З часом школи відновлюють вже з обов’язковим вивченням російської ,  а також скасовують у школах  викладання уроків релігії . Відповідно і в селі Княжолука закривають храм Святої Великомучениці Параскеви – П’ятниці майже до 1950 року. Мешканці підпільно  підтримують храм, щоб не руйнувався. В селі були сформовані  загони Української Повстанської Армії, членом якої і була Ганна. Ставши її членом, Ганна допомагала своїм побратимам забезпеченням  продуктами харчування.

      1946 рік. В матері Олени була надто важка ніч. Безсонниця мучила її,  не давала спати. Материнське серце відчувало біду. Проснувшись уранці,  мати розповіла Ганні, що в неї на серці великий смуток і просила її, щоб була обережною.

     Пораючись по господарці в сараї , Олена почула лай собаки, вона виглянула в двері і побачила молодика. До  родини Дякунів завітав мешканець села представник від уряду   Микола Шкурлей і наказав, щоб Ганна одягалася і йшла разом з ним , що  її  до себе кличе  сільський  уряд. Згадавши слова матері, Ганна відчувала, щось недобре. Батьки благали її не йти, а Миколу просили щоб сказав , що Ганни  немає вдома. Та це було даремно. Ганна  немов  в  останнє , прощалася з рідними і сказала що скоро повернеться. Одягнувшись,  вона як і завжди впевнена в собі , вирушила з  дому.  Відкривши двері управителів села , вона  до дому не повернулась.  Тримаючи майже цілий день , під вечір  Ганну доправляють до району у Вигоду. Тортури і катування Ганна пройшла щойно прибувши до  головорізів. Вони закинули її  у темну кімнату. Допити, залякування, катування тривали  майже три доби .Та це  не зламало її українського духу. Після катувань її та побратимів  членами НКВД, їх завантажили у машину і доправили до Брошнева, а потім до Станіслава, тобто до Івано-Франківська.

     Тут знову покидьки   продовжували морити голодом  і допитами, майже чотири дні. А тим часом  було завезено до карцеру  кілька сотень українців для подальшого відправлення в Сибір.

     Дорога в Сибір була важкою і страшною. Не всі живими доїхали до місця призначення. Везли у товарних  вагонах так, як худобу: без води, без світла, без туалетів. Померлих виштовхували  з вагонів, як непотріб. Плач дітей , матерів, надовго закарбувався в серці Ганни. Про це  неможливо забути.

     Після арешту Ганни, в хату її родини  прийшов великий смуток – втрата дочки. Постійні переслідування  покидьками   родини Дякунів. А це,  неабияк відбилося на здоров’ї батьків. Мати Олена  занедужала. Хвороба не давала їй спокою. Батько більше трудився на полі, а діти поралися по хаті, господарці та допомагали боротися з недугою матері.

      В 1947 році родину Ганни спіткало важке  горе – померла  її мати. Після смерті дружини Дмитро залишається на одинці з дітьми. Важко прийшлось родині    після втрати  матері та дружини. Всю робота у хаті та господарці лягла на сестер Ганни.  Того ж року Ганну  доправляють до Красноярська.

    Будучи тут, на чужині, в сибірських поневіряннях, Ганна чітко розуміла, що вона і всі інші позбавлені тут  права на близьке і рідне. Наглядачі пильно стежили за судженими ,  не давали їм можливості для спілкування. Вони старалися забрати  в них не тільки свободу , а й силу та  мрії.

   Ганна завжди потайки ночами плакала і не могла зрозуміти, чому її так наказала доля , саме вдома, на рідній землі, на Батьківщині.

     Важка праця , голод, холод та нудьга за Батьківщиною виснажили Ганну.  Ставлення охорони до засуджених, було не можливим. Вседозволеність перевищувала все людське. Таких як Ганна було сотнями: без всякого захисту, без батьків і рідних. Саме цим і користувались московські покидьки. Вставати щодня зранку і заходити до бараку  пізно увечері. Так було щодня. Годувати  шістнадцять корів, доїти, випасати і знову доїти на вечір. Харчували так, щоб не померти.

     1949 рік. Біда не минає хату.  Недуга підкосила Дмитра – батька Ганни. Важкі умови життя, переживання  за судимість дочки Ганни, смерть дружини та постійні переслідування НКВЛистами валили Дмитра з ніг. Та одного дня він не витримує і помирає.

    1950 рік,  Красноярськ.  Ганна відчувши вагітність , то гірко плакала заливаючись сльозами, то раділа від щастя стати мамою. Сьомого жовтня того ж року  Ганна народила дівчинку. Через декілька днів  після народження , дитину в забрали, а Ганну відправили  на роботу. Розгублена та знесилена, вона  працювала і тільки  в думках була поруч з донечкою.

  1953 рік. Ганну охопив  смуток і біль.  Занедужала дитина з діагнозом «кошуля». Ганна  звернулася до керівництва в’язниці, щоб  віддати їй дитину та відправити в Україну. На що вони погодились, щоб не мати зайвих клопотів з дитиною. Василь - брат Ганни, погодився прийняти її дочку  до її повернення. Василь надіслав свою згоду до в’язниці опікуватися дочкою Ганни. Після чого дочка  була доставлена в Україну до Василя Дякуна.

   Ганна була щаслива, що її дочка в надійних руках. Та для неї роки, здавалися десятиліттями.

    Довідка  (видом на проживання не служить)

Видана  07 квітня 1956 року за № 48 549 м. Краноярськ МВД  РСФСР п о Красноярського краю

Дякун Ганна Дмитрівна 1921 року народження , народилася в селі Княжолука  Долинського (Вигодського) району Івано-Франківської (Станіславської) області засуджена 18 травня 1946 року за ст. 54-10  п. 54-11 УК УССР  звільнена від подальшого знаходження  на засланні 07 квітня 1956 року на основі приказу Генерального Прокурора  СССР   МВД  ( ССР і КГБ при  СМ СССР   від 09 березня 1956 року Начальник відділу УМВД.

   Звільнившись , Ганна ще працювала один рік , щоб заробити  кошти  на дорогу  до дому.

    Після закінчення терміну  ув’язнення,  Ганна немала права повернутися до свого місця проживання і змушена  була майже один рік проживати в Тернопільській області село Мечищів , Бережанський район. А відтак повернулася в своє рідне село.

     Подавлена , знищена важкою працею – жінка українка повернулася на свою рідну землю після сибірських поневірянь та десять тюремних років, за те , що любила Україну. Згодом вона влаштувалася на роботу технічним робітником до сільських закладів. Робота  була важкою. Поліна дрова довелося різати вручну, а після колоти сокирою. Робота була важкоюі не дуже платною. Ганна  влаштувалася на роботу у Вигодський лісокомбінат. Так і працювала до виходу на пенсію.

     У душі була щаслива, вдома, разом з дочкою. Та біль на серці, катування і знущання московитами, назавжди лишились в її серці.

     Вдома її зустріла самотня хата, занедбаний город та посохлі дерева. І ніколи вона вже не чула гуркоту коліс возами, які їхали до млина, щоб змолоти  зерно, своїми мешканцями та мешканцями навколишніх сіл. Прийшовши в село ,  московити   зруйнували майно та  водяний млин, знищили родину Мошманів. Тільки згодом громада села  відновила роботу млина.

     Ніколи ніхто не  бачив і не побачить  посмішки в Ганни на обличчі, ані радості від щастя. Вона завжди уходила  зайвих запитань, які часом ранили її душу. Тільки з часом  , відчуваючи свою слабкість, вона  дуже малу частинку  своїх поневірянь розказала дочці Вірі.

     У 1957 році  Віра , дочка Ганни , пішла в перший клас в селі Княжолука. Після закінчення школи в 1967 році ,дочка виїхала на роботу до Києва. Ганна була щасловою, коли дочка  стала працювати.

    У 1970 році  дочка Віра одружилася з Олександром Меренковим. Ганна завжди молилась і благала Бога, щоб дочка була щаслива. Вона боялась і переживала, щоб не спіткало дочку лихо і не повторився пройдений нею шлях поневірянь.

   1972 рік. Ганна дочекалась  народження онука Віталія Меренкова. Від цих подій Ганна була щаслива, але без посмішок на лиці.

     Хвороба в Ганни прогресувала і давалася взнаки, але виду вона приховувала свій  біль і страждання . Завжди  відповідала, що в неї все добре.

1990 рік . Пізня осінь. Листопад місяць. На дворі безперепочинку випадає дрібний , затяжний дощ. Дерева скидають свої  останні золоті листочки. По небу пропливають   купчасті  снігові хмари. Та ця  волога і прохолодна пора року, неабияк вплинула на стан здоров’я Ганни. Втома та важке дихання збиває її з ніг. Двадцять другого листопада цього року і припинилося бити її серце і  Ганна помирає.

 Так закінчилось скалічене НКВДистами   життя Ганни - жінки  українки, якої рани  болю так і  не зажили до дня її смерті.

 Шкода, що не дожила Ганна до народження правнука Павла Меренкова, який народився 1996 року.

      Знаючи добре Ганну, я часто  задумуюсь, як вона та її подруги , однодумці перейшли пекло знущань та поневірянь в московитському павутинні.  Коли їх зовсім невідомі нелюди забирали з родинного гнізда і відправляли   до сибірських тюрм  бути рабами для  їхніх потреб. Та  позбавляючи всього того, чим їх нагородив Бог та Матінка природа. Ганна залишилась  на завжди в  пам’яті  односельчан скромною  українкою, мовчазною та з високо піднятою головою .