Газета «Свіча» № 18 (2523) від 30 квітня 2021 року сторінка №4 «Життя , яке воно є» автор Іван Проців
Проців Ілля Ількович - 1901 року народження разом з дружиною Проців Анною Іванівною –
1903 року народження та своїми дітьми проживали в селі Княжолука ,
Долинського району, Івано-Франнківської області
в своєму господарстві. Ілля
працював на роботі , мав
господарку, в якій поралися старші діти, а дружина здійснювала догляд за маленькою дитиною та доглядала старшеньких. Сім’я хоч була
багата на діти, але жила щасливо.
Ілля та Анна Проців народили і
виховали дев’ятеро дітей: син – Проців Іван Ількович – 1924 року народження.
дочка – Проців Анастасія Ільківна –
1926 року народження, син – Проців Микола Ількович - 1929 року народження, дочка
– Проців Ярослава Ільківна –
1930 року народження, син – Проців Михайло Ількович – 1933 року
народження, син – Проців Степан Ількович – 1935 року народження, син –
Проців Богдан Ількович – 1937 року
народження, дочка – Проців Явдокія
Ільківна – 1940 року народження,
дочка – Проців Ірина
Ільківна – 1944 року народження.
Неспокій в країні 1944 року не
минув й оселю родини Проціва.
Сина Івана призвали на
війну. Сформований загін з наших побратимів наблизився до Чорного лісу, та раптом стрільби
по формуванню змусили
бійців розбігатись. Вибір у кожного свій. Іван
подався лісом в Українську
Повстанську Армію. Вибір Івана був твердий. Родину Івана охопило лихо.
На дворі осінь. Повільно
кружляють в повітрі жовто-блакитні
листочки. Смереки сумовито риплять, не зазнали довгого передзимового сну. На
трухлявих пнях скупчувалися опеньки і кожен з них так і просилися в кошик. Трави пожовтіли і
припали до землі, а високо в небі
проводять прощальний танець журавлі,
готуючись відлітати у вирій сумно
курличуть, нагадуючи , що прийшла
осінь. Сумно навів вітер і попереджав про неспокій.
В селі облава. В хату родини Проців увірвались члени НКВД. Допити всіх хатніх про Івана та батька .
Нічого не дізнавшись вони катували
дружину Ілька та його дітей,
погрожували жорстокою розправою. Зі
злістю вони покидали родину та обіцяли
вернутись. На Івана місцеві
запроданці донесли до НКВДистів. На
родину постійно наїзди московитських псів. Тортури та знущання над родиною
Проціва не дали жодних результатів
щодо місця знаходження сина Івана та батька. НКВДисти забирають в
родини маму з дитиною. Після знову
здійснюють облаву на родину. Б’ють та катують сина Миколу , щоб признався де батько.
Нічого не дізнавшись у Миколи де батько , московити покинули родину. Микола рахуючи, що
НКВДисти покинули їх оселю, скриваючись повідомив батькові , що може виходити. Та глянувши в
загороду, Микола завмер, незлічена
кількість НКВДистів стояла поруч.
Вони
обступили стодолу і наказали Ільку вийти і здатися. Час тривав.
Та ворога це ще більше дратує. Будучи увіреному стовідсотково, що Ілько в
стодолі НКВДисти не відступають. Ілько
не здається . Уроди готують йому пекельну вогняну кару, стягують солому із
стога і обкладають стодолу. Смерть в Ілька вже перед очима . Час триває, а
Ілько готовиться до поєдинку. Він подумки прощається з родиною в собі ,
перехрещується. Знову лунає наказ Ільку здатися. Миттю гучно пролунали постріли. Під стодолою тіло
Ілька заливається кров’ю.
Схиляючись до землі, він сміливо
дивився в очі ворогам і вірив: усіх не переб’єте, час розплати прийде і Україна
буде.
Крик і плач дітей не зупиняв
НКВДистів, вони по- звірячому запалили
солому і миттю гаряче полум’я охопило тіло Ілька. Оскаженілі
пси від твердої впевненості українця
жадали ще більшої помсти та з люттю
катували та били присутніх, які здатні
були скакати в огонь до побратима.
Його діти та близькі родичі остатки тіла
Ілька похоронили на кладовищі в селі
Княжолуці . Дружину Анну на
похорони Ілька не пустили. Її утримували
у штабі Вигодського НКВД з шестимісячною донькою Іриною. Знущання, тортури тривали кілька
днів. Морили голодом і холодом, погрожували розправитись з її дитиною.
Шантажували дитиною то забирали , то знову повертали до матері. А серце
розривало душу за дітьми, за чоловіком. Де вони, що з ними.
Анна повертається додому , до дітей.
Дізнавшись про страшну смерть чоловіка Ілька, вона зімліла. Розкази дітей про
смерть батька виснажують її. Життя родини перетворилося в пекло. НКВДисти як
вовчі стада вели страшний контроль за родиною Ілька.
Сина Михайла забрали в армію.
1947 рік. На дворі знову осінь.
Буяння різноколірних фарб змінювалося своєю прозорістю та сірістю. Лише
ясне синє небо
не втрачало своєї яскравості. Дув сильний вітер і роздягав дерева.
Мешканці села поспішали сховатися в своїх
оселях. Пташиний крик нагадував про
відліт птахів у теплі краї та відчуття
приходу зими. Та крик і плач душі матері,
не покидав її.
Надворі ніч. В родину Проців знову
завітали НКВДисти. Один із них з жорстокістю
наказав : будинок і майно конфісковано,
а ви всі
одівайтеся і на вихід.
Анну та її дітей було доставлено на збірпункт
у місто Долину , де
формувались загони на вивезення до
Сибіру. Всіх зігнаних почали грузити в товарні вагони наче скотину. На
дворі - страшний вереск дітей та плач матерів. В шумі і крику вони прощалися з близькими та рідними. Спали
всі на підлозі у вагонах . Страшна
антисанітарія у вагонах. Управлялися на відро або дірки в підлозі. Їхали цілий місяць. Хтось мав з собою їжу, а хтось і
не мав. Замість води на станціях
кидали снігу у вагони. Холод і голод.
Люди стали помирати, мертві тіла кидали прямо на вулиці на сніг. Везли немов
худобу. Це не можливо забути . У вагоні були дві буржуйки , але вони не могли
зігріти людей в товарному вагоні. Вивантажили всіх в
місті Караганда. Люди були виснажені , падали і не могли стояти.
Після
всіх розділили по колгоспах для освоєння цілини. Родину Проців Анни направили двісті п’ятдесят кілометрів від
Караганди. Умови проживання жахливі.
Бараки для проживання гірші ніж сараї для утримання худоби. Пічки якщо десь і
були то зруйновані. Зігнила підлога, або взагалі відсутня. Виснажені дорогою
люди почали хворіти і помирати. Виживали як могли. Ділились крихтою хліба. Навесні впрягали
бичків, корів по три пари в один
плуг орали і сіяли чорний ячмінь. Після збору урожаю на кожного виділяли по 200 гр. ячменю. Щоб можна було споживати цей ячмінь ,
син Микола з братами зробили з каменю
жорну , перепустивши через неї ячмінь,
мати варила дітям кашу.
Туга та біль рвали душу Анни за втратою
чоловіка, за втратою Батьківщини. Вона
часто молилась і просила у Бога здоров’я і свято вірила в слова чоловіка Ілька ствердяться, і Україна буде.
Після трьохлітнього перебування ,
місцеві відкрили магазин. Ще до завезення українців тут проживали
вивезені родини німців та росіян. Керівництво здійснювали казахи. В
школі вчились тільки казахи. Тільки після двох років проживання давали можливість дітям вчитися в школі на
казахській мові.
Через шість років родина Проців переїхала в місто Караганду. Там сини Анни
почали працювали в шахтах. Було трохи легше. В шахтах було дуже важко працювати,
але була більша зарплата. Та Анну ніколи не покидав біль про заборону їм повертатися на Батьківщину. Саме там де вона , її батьки, її
діти та всі предки родились і жили.
Родина Анни Проців була вивезена без права
повернення на Україну.
1967 рік. Анна Проців з дочкою Явдокією
вирішили повернутися в своє рідне село.
Біль і жаль пройденого стискав серце Анни. Все надбане відняли і не
повернули.
1981
рік. Час московських поневірянь дається Анні взнаки. Вона занедужала. Та ліків
для лікування життєвих ран ніде не було. Пройшовши важке пекло сибірських
поневірянь та місцевих тортур НКВДистами серце її вже не витримує і вона помирає.
Син
Іван проживав, помер і похоронений в місті Калуш
Івано-Франківської області;
Дочка
Анастасія проживала і померла в селі
Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;
Син
Микола в 1960 році одружився з Дарвай Анною Тимофіївною, народили і виховали
двоє дітей, проживають в селі Княжолуці,
Долинського району, Івано-Франківської області;
Дочка
Ярослава проживала і померла в місті Караганді;
Син
Михайло проживав і помер в м. Червоноград Львівської області;
Син Степан проживає в селі Княжолука , Долинського району,
Івано-Франківської області;
Син
Богдан проживає в селі Княжолука , Долинського району,
Івано-Франківської області;
Дочка
Явдокія проживала , померла
і похоронена в місті Калуш Івано-Франківської області;
Дочка
Ірина проживала і померла в
Білорусі.
Мрія
Ілька Проціва здійснилася – згадує син Микола.
24
серпня 1991 року вона офіційно отримала назву – Україна, що відповідає традиції
і розпочався процес утвердження
атрибутів державності без яких не існує
суверенна держава.
Важко сьогодні йому згадувати часи поневірянь
. Але він і цьому радий. Тільки би стан здоров’я не підводив. Вони у двох з дружиною Ганною
раді та щасливі за своє життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар