Карпатський трамвай

 

Три музики заграють,

Бойки у Карпати гостей звуть.

Тут  мелодія швидка лунає,

Полька, коломийка в танці надихає.

 

Вже трамвай через мости долає,

Свічу  річку і Мізунку  пробігає,

Двох сестер в свої обійми забирає,

Попід гори і потоки поспішає.

 

В мікрофон гід голосно гукає,

Він історію розповідає.

Як мости вузькоколійні  будували,

І дорогу лісом прокладали.

 

Не одна вже сотня років промайнули,

Паровозів досі не забули,

Всіх у Вигоді його  макет стрічає,

У Дубовий Кут трамвай  він відправляє.

 

Музиканти всю дорогу грають,

І дзвінких пісень співають,

Про Карпати, про країну,

Нашу неньку Україну.

 

 

Медом, хлібом всіх стрічають,

Чаєм  з цвіту напувають,

Стрім, захоплення на всіх чекають,

На трамвай з усюди поспішають.

 

П’ятидесятниця

 

2021 рік. Червень  місяць. Прекрасна пора року – літо. Надворі недільний  ранок. Мешканці села Княжолука  вбралися у святковий одяг і чекають благовісті.  Мелодійно задзвонили церковні дзвони , віряни перехрестилися і поспішають до храму Святої Великомучениці Параскеви-П’ятниці Православної Церкви України. В цей день  храм оздоблений зеленими гілками липи та квітками. Одяг настоятеля храму протоієрея Олега Фесняка   та всі інші оздоблення храму в святкових  зелених тонах. Це символ свята Трійці. Віряни з чудовими і  барвистими   букетами квітів в руках створили  чудову гаму святковості храму. За релігійною традицією після святкової літургії отець освятив зілля.

       За святковим розкладом  отець Олег разом з парафіянами направилися на сільське кладовище, щоб відслужити  загальний Парастас за  вічно спочилих. Тут відчутно  тишу і самотність. Тільки із крон  дерев доноситься спів птахів.  Повітря наповнене пахощами  зелених трав , цвіту каштанів, півоній, ірису  та духмяних роз. Протоієрей  Олег Фесняк , дяк Григорій Сич та хористи відслужили на могилах  священослужителів Михайла Довжанського та Василя Путька , на могилі Героя України Ігоря Денисіва.

Автор Іван Проців

Ігор Денисів : ти загинув за Україну

 

Газета «Свіча» від 18 червня 2021 року  за № 25 (2530)  сторінка №5 Герої не вмирають. Автор Іван Проців

… Служи вірно, служи ,сину.

За нашу неньку , нашу Україну.

З Божим словом йди в дорогу,

Захисти  наш сину,

                                                Славу і волю народу. …

 (Уривок з  вірша Івана Проціва «Проваджали»

     « Життя неначе сон. Так хочеться жити і вірити , що ти щаслива» -  говорить Оксана Денисів. Та воно зовсім не так. Щаслива сім’я, діти та батьки тільки тоді, коли вони разом. Негаразди приходять і уходять, а життя найдорожчої людини ніхто не в змозі повернути і ощасливити рідних.

       Денисів Ігор Іванович  (17.10.1976  р.н.), народився в селі  Новоселиця Долинського району  Івано-Франківської області , Україна. Дитинство Ігоря  проймається  дивним відчуттям,  коли згадати його подвір’я , коли зробив перші  кроки. Коли батько  брав на руки , підіймав   угору і милувався ним, а мати , притулившись до одвірка ,  милувалася ними. Але, як би не хотілося , дитинство пройшло непомітно і згадка тільки  світлих, яскравих  кольорів і радісного  почуття.

                   Навчався і закінчив Ігор  Вигодську середню школу . Далі  у Брошнівському ПТУ.  29 грудня  1994 року   Долинським РВК  був призваний  у ряди  Української Армії.                                                                                                                                                           1997 рік. Доля Ігоря повертає  в село  де народився і виростав його  батько Іван Денисів - сусіднє  Княжолука . Тут  одружився із дівчиною   Оксаною Сасник. Вдвох  народили і виховали  сина і дочку  :                                                                                                                                            син  -  Михайло - 30.01.2001 р. , Юлія –  24.02.2003 р..

          За час свого життя Ігор   працював стрільцем  ВОХР  Долинського  РВ УМВС,  експедитором в підприємця Титиша В.П..   ,  різноробочим в  Долинському   теплично-овочевому комбінаті .

На дворі березень  , війна на Сході України не дає спокою Ігорю Денисіву.          19 березня 2014 року  за  душевним покликом у ряди захисників держави , яку  любив понад усе.    Він  добровільно прийшов до Долинського  РВК Івано-Франківської області, де і був  призваний на військову службу. За час військової служби  побував в зоні АТО в Амвросіївка  та Дебальцеве Донецької області .     

          17.06.2014 року, відповідно Витягу з наказу  командира військової частини - польова пошта    В 0120 (по стройовій частині)  м. Івано-Франківськ  № 58, Денисіва  І.І.  призначено наказом  військового комісара  Івано-Франківського ОВК № 6 від  14 червня 2014 року на посаду  ВОДІЯ-ЕЛЕКТРИКА  ПОЛЬОВОЇ ЛАЗНІ ВЗВОДУ   МАТЕРІАЛЬНО_ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ   5 БАТАЛЬЙОНУ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРИНИ .

    Витяг з наказу  командира військової частини польова пошта       В 4742  м. Ужгород  № 54, Денисів І.І.  прибув із військової частини польова пошта В0120 м. Івано-Франківськ з 04.11.2014 року, його зараховано до списків особового складу за посадою рядового -  СНАЙПЕРОМ 2 ВІДДІЛЕННЯ  СНАЙПЕРІВ ВЗВОДУ СНАЙПЕРІВ, шпк – «солдат».

  Будучи в зоні  війни ,   молодий і мужній   солдат , життям  боронив  мир  і спокій, цілісність і  незалежність України.   Він  завжди пам’ятав про сім’ю, про  батьків.   Адже  вони   були сенсом його життя. Будучи у відпустці , милувався своїми дітьми і ніколи не відказував у їхніх бажаннях.

       2015 рік. На дворі зима. Закінчуються січневі дні з переходом на лютий. Вже місцями затихає снігова хуртовина.   Та повз прекрасну зимову пору  в хату Динисіва  прийшла  страшна ,чорна звістка. Ігор загинув   в Дебальцеве  першого  лютого того ж року.   Звістка  про смерть військового     Ігоря охопила всю околицю навколишніх  міст і сіл Прикарпаття і всю Україну.   Його до рідного дому супроводжували  всією дорогою на колінах жителі населених пунктів  України,  приспущені державні прапори , запалені лампадки  та з гаслами: «Героям Слава».

     У похованні військового взяла участь сільска громада та громади навколишнього Долинського регіону, учні шкіл, духовенство Івано-Франківського деканату, військові…   Тіло Ігоря   поховано на кладовищі в  селі Княжолука . Високо в небі  над його могилою  кружляють журавлі, сумно курличуть, а душу покриває  смуток. А  ми поринаємо  в роздумах про сенс  людського існування .

 Ігоря Денисіва нагороджено посмертно.

        Хай як там, а життя триває.  Оксана – вдова, мати двох дітей, не складає рук. Вона бере ношу батька і матері на себе. Робота та  виховання дітей. Завдяки підтримці батька Михайла Сасника ,  розпочинає будівництво нового  будинку. Не втрачаючи надій , Оксана нераз відкрила двері державних установ за сторонньою допомогою. Це  було не даремно.

     Син Михайло  та  дочка Юлія навчалися в Княжолуцькій загально-освітній школі І-ІІІ ступеня. Про  сім’ю Ігоря Денисіва не забувають  керівники державних установи, волонтери. Діти  постійно отримують  подарунки та  безкоштовні туристичні путівки - в 2015 році до Лондона, а також в Одесу, Херсон , Угорщину, Польщу.

    Син Михайло після закінчення школи поступив на навчання  до Болехівського лісотехнічного коледжу, а сьогодні  студент третього курсу Львівського лісотехнічного університету. Дочка Юлія  після закінчення школи  поступає на навчання  до Львіського  міжрегіонального центр художнього моделювання і дизайну . Сьогодні  студентка  третього  курсу. Діти  навчаються на державному забезпеченні.

     Сім’я  покійного героя  проживає в гарному новозбудованому житловому будинку. Діти  розуміють і вірять , що  завдяки  батьку  щасливі.  Але збираючись у рідному колі , їм завжди не вистачає  найріднішого і найціннішого – татуся. Для них він незамінимий.  

    Втративши сина Ігоря,  батько Іван Петрович Денисів 1956 року народження , почав хворіти. Недуга   була невиліковною. В 2021 році  Іван Денисів пішов з життя.   Біль батьків за втратою найціннішого – дітей , ніколи і нічим  не заліковується.                                   

      Мій сину.

Авторський вірш Івана Проціва  з книги «Скарби Карпат» УДК 821.161.2-1  SSBN 978-617-7496-40-2  присвячений Ігорю Денисіву  військовому АТО, який загинув 01.02.2015 року  

 

У матері очі

Сльози заливають ,

Сина із Донецька

Вбитого відправляють.

О, мій сину,

Любий сину,

Ти загинув за Україну.

І покинув, сину ,

Ти нашу родину.

Батька, матір,

Дочку, сина і дружину.

Чому ж так швидко,

Рідний тату,

Ти покинув нашу хату?

Тебе друзі проводжають ,

Обабіч свічечки палають,

Прапори Державні

Приспускають ,

Стрічки чорні нависають.

Звуки скрізь лунають –

Герої не вмирають !!!

Твою домовину

Доправляють на батьківщину.

Яке ж важке  горе

В хату приступило

І дітей посиротило.

Скільки ж дітей

Сиротами стане,

Поки на Україні

Ворога не стане.

Скільки сліз

Уже   пролито,

Щоби  ворога спинити.

Брати, сестри, поспішайте!

Агресора на Україні

Зупиняйте !

 (Вірш Івана Проціва  з книги «Скарби Карпат»  присвячений Ігорю Денисіву  Герою АТО) 

 

Тайни минулого роду Поповичів: Княжолука

 

Газета «Свіча»  за №24  (2520)  від  11.06.2021 року, сторінка 2,  Історія, автор Іван Проців

         На порозі дев’ятнадцятого століття. Прекрасні краєвиди, чудові  поля, ліси і пагорби  віночком  окутали мальовниче село Княжолука на Долинщині. Саме тут  Попович Олексій Іванович народився у  сім’ї Олени та Івана  в 1893  році  на  хуторі Кам’янка.  Згодом у  сім’ї   ще  нгавродилися  три  дочки  Гафія, Марія та  Анастасія.

         1914 рік. Неподалік цього села  через річку Свіча  у глиб лісів Карпат в селі  Витвиця оселися пан Фелікс Сельський.  Тут він із своєю родиною і почали займатися сільським господарством. Маючи чи малі площі землі та лісу, він вирощував сільськогосподарську продукцію. Із цього Фелікс мав  добрі   прибутки.  Якось одного разу , чисто випадково на ринку в  місті  Болехів Олексій Попович, при покупці зерна у Фелікса розговорились і здружились.

         Фелікс запросив Олексія в гості. За гостинним столом  Фелікс у  розмові  запропонував   Олексію    займатися тепличним господарством. Олексій погодився. Так вони і заприятелювали. Щоб  здійснити цю пропозицію приятеля, Олесій погоджується  поїхати   до  Німеччину , щоб пройти спеціальні курси та набути навиків.

       1919 рік. Олексій Попович на курсах в Німеччині. Під час навчання він разом із всіма курсантами зробили спільну фотографію. Знаючи родину Поповича не задумуючись скажете, що його постать в першому ряду зліва.

         На курсах  разом з  навчанням  ведення тепличного господарства , Олексія  давали години  підприємництва.  Після  закінчення  курсів  в Німеччині ,  Олексій  став членом  садового  товариства  в  Стрию  на Львівщині.

         1944 рік. Олексій отримав  Айсвас  (посвідку), про те що його не мають  права залучати до примусових робіт. Завдяки чому він отримав можливість замовляти необхідне обладнання та насіння, а ще спеціальне добриво для теплиць. Все це доставлялося залізницею до Долина з-за кордону.  Це було надзвичайно складно бо Олексій був неписьменний. Йому довелося самотужки навчитися читати і писати.

                   Одружився у 1926 році із жителькою с.Тяпче  Щеглюк Марією Дмитрівною 1907 р.н.  із багатодітної  сім’ї.  Олексій часто по виду свого захоплення їздив на зустрічі з обміну досвіду   до Львова, Кракова та інших міст Європи.   Найкращим  днем життя  в Олексія  день народження першого сина Івана в 1928 році.  А згодом в його родину прийшла нова радість . У 1930 році  сім’я  Поповичів поповнилась   народженням  дочи Олени (Бабінчук) .  

Там і зустріла  свого чоловіка  Степана Бабінчука, який разом з нею  перебувавли на засланні.

   Дружина Олексія була  гарною господаркою, а також розумілася в прийнятті  пологів (як того часу  звали - повитуха). На той час за сімейною традицією дітей та онуків, правнуків  називали іменами  батьків , дідусів та бабусь.     В 1932 році  сім’я  Олексія поповнюється народженням   сина  Василя,   а в 1935 році  народженням дочки  Марії (Бойко). Олексій завжди мріяв , щоб його діти добре вчилися і здобули гарну освіту. Син Іван закінчив Стрийську торгівельну гімназію за фахом бухгалтер. Згодом він захоплюється фотографією та пасікою.

        У своїх теплицях Олексій вирощував редиску салат цибулю помідори огірки – все, на що був попит. Мав гарний сад, який сам щепив. Крім тепличного господарства займався ще розведенням курей і  мав пасіку. Мав багато поля. Працювали всі. Дружина  і діти йому допомагали. Продукцію збував на ринках Болехова та Долини. Співпацював із німцями, які жили на Дебилівці. Німці поважали Олексія за порядність, винахідливість та любов до праці.   Згодом він вирішив побудувати новий будинок. І тут йому допомогли курси, пройдені у Німеччині. Олексій збудував хату на два поверхи  за розмірами клубу в с.Гошів. З таким розрахунком, що родина житиме на першому поверсі, а на другому  будуть подорожні, які будуть іти на прощу до Гошева. План був геніальний, але війна внесла свої корективи. Красувався його будинок по сьогоднішній вулиці Кам’янка  на трасі Долина - Львів. Сам будинок був збудований із хвойного бруса – кругляка, а дах критий  бляхою.  Позаду будинку кілька десятин землі , яка примикала до прибережної зони потоку Саджава. А за ними річка Свіча та підніжжя гір Карпат.  Гори вкриті буковими та смерековими деревами. Цей краєвид  приваблював неабияк тодішнє поселення та приїжджих  європейців. З сумом та болем родина Поповичів разом з всіма  українцями зустріли війну та прихід московитів.    Серед місцевих першими в підозру московських псів попадає Олексій з родиною. Розкішний будинок, велика родина, сімейні прибутки, справжня українська європейська сім’я , інтелігентність та грамотність – все, що бісило нелюдів.    Тиск та переслідування на родину Поповичів даються Олексію в знаки. Родину вважають куркулями. Своїм тиском на родину , московськи пси  змушують Поповича припинити працювати.   Із запису трудової книжки:  Попович Іван Олексійович 1928 р.н. прийнятий в Долинську районну лікарню помічником бухгалтера 26.09.1943 року.

   1944 рік.  Надворі прекрасна пора року – літо. Найтепліша пора року. Теплі ночі та довгі сонячні дні. Вздовж вулиць села  розкинули свої гілля яблуні, груші, вишні, черешні, сливи  і стоять  в пишному вбрані зелених шат та біло-сніжного цвіту. А під ними  густа  , зелена травичка та квітки золотистої кульбаби. Над ними пурхають різнобарвні метелики та гудуть  невтомно працюючі бджоли.    Та засмучена болем душа Олексія , вже не радіє побаченому. Ніхто не знав, що для нього ця прекрасна пора року є останньою. А він так мріяв зробити багато. На п’ятдесят першому році життя він помирає. Це було велике горе як для родини Поповичів так і для всіх односельців.  

  За час свого життя слово «бізнес»  Олексію не було відоме. Але своє життя він прожив як бізнесмен.

      Попович Іван  Олексійович  1930 р.н. с.Княжолука,  Долинського району, українець. Заарештований 25.04.1945 року. Звинувачення – член молодіжної ОУН. Вояк УПА.   (боївка СБ), інформатор УПА. (архівні дані)

    1950 рік. НКВДисти неначе сказилися, переслідуючи покійного Олексія Поповча.  Конфіскують всю їхню господарку, техніку, знищують теплиці, розбирають будинок. Третього лютого Марію Попович разом з дітьми висиляють з хати  і відправляють в Сибір.

    1954 рік. Місто Усурійськ. Сибір. Попович Іван Олексійович одружується   з дівчиною Анастасією Бабінчук. Анастасія , односельчанка Івана, була виселена  з родиною в Сибір.  16.05.1954 р.   В Івана та Анастасії Поповичів  народився син Василь.  1956 рік.  Сім’ю Поповичів поповнюється народженням сина Богдана.   1957 рік . Марія Попович разом  з дітьми  повертається в Україну. Вона продовжує сімейний  бізнес.  Із  відмовою  в реєстрації  Поповичам  по місцю народження , вони вимушено   прибули в Полтавську обл. місто Карлівка. І тільки  через рік повернулися   додому.  В Україні у родині Івана та Анастасії народилася : дочка Оксана Скрипник –    1961 року народження липня ;  дочка Ольга  Цеміна – 1966 року народження та  дочка   Марія Катрій – 1978   року народження.  Приправнучка та внучка  Галина Катрій ,  Олексія та Івана Поповичів  у свої шкільні роки наслідує від   них  патріотизм та  любов до України. 17.10.1980 року Марія Попович дружина покійного Олексія Поповича    загинула трагічно (в автокатастрофі).      Діти та онуки Поповичів  перейняли  від батька та дідуся любов до праці.      Від дідуся Олексія та батька Івана , онуки та сини Василь Попович 1955 року народження та Богдан Попович  1956 року народження  справжні пасічники та чудові садівники  з шкільної парти. Слід згадати , що  в Марії Олексіївни  Бойко (Попович) дочка Наталія  Гайнюк (Бойко) 1962 року народження , яка  за фахом медик, а в побуті чудовий пасічник. Сьогодні, в них можна дуже багато  навчитися  та перейняти досвід. Праправнук Андрій Катрій будучи підлітком також  почав  наслідувати   здібності  своїх пращурів.     Онуки Олексія , Василь Попович та Станіслав Бойко є одними з кращих механіків, які самотужки   в 1983 році  зібрали тракторець.

  1986 рік . Поповича Василя Івановича Долинським  воєнним комісаріатом  мобілізовано  на ліквідацію Чернобільської АС.

   2012 рік. Листопад. На дворі сіро, мрячно, мінусова температура. По вулиці калюжі врилися  тонким  шаром льоду. Сонце майже не виглядає із-за густих снігових хмар. Саме в таку негоду, Івана Поповича недуга прикувала до ліжка. Важкі сибірські поневіряння даються йому взнаки. З кожним днем  стан здоров’я  його погіршується. Одинадцятого листопада Іван Попович помирає  , залишивши дружину Анастасію вдовою.

   2021 рік. Сьогодні  Анастасія  Попович дякує Богу за те, що Він дає їй сили боротися з хворобою . Однак  рана на серці про сибірські поневіряння  , переслідування , допити та знущання так і не загоїлась. Рада за себе , мрії своїх батьків та побратимів, що Україна стала незалежною. І саме це досягнення є свідченням того, що українці  не зламні і  не переможні. Анастасія  щаслива і рада за те, що її оточує любов своїх п’ятеро дітей, шестеро онуків та п’ятеро правнуків.

           Мешканці села,  чотирнадцять  онуків,  двадцять один правнук та двадцять два праправнука  цінують та вшановують односельця , дідуся, прадідуся  Олексія Поповича. Історія життя Олексія ще раз стверджує, що в ті далекі часи ми українці були культурною і розвинутою  європейською нацією серед країн Європи.