Тайни минулого роду Поповичів: Княжолука

 

Газета «Свіча»  за №24  (2520)  від  11.06.2021 року, сторінка 2,  Історія, автор Іван Проців

         На порозі дев’ятнадцятого століття. Прекрасні краєвиди, чудові  поля, ліси і пагорби  віночком  окутали мальовниче село Княжолука на Долинщині. Саме тут  Попович Олексій Іванович народився у  сім’ї Олени та Івана  в 1893  році  на  хуторі Кам’янка.  Згодом у  сім’ї   ще  нгавродилися  три  дочки  Гафія, Марія та  Анастасія.

         1914 рік. Неподалік цього села  через річку Свіча  у глиб лісів Карпат в селі  Витвиця оселися пан Фелікс Сельський.  Тут він із своєю родиною і почали займатися сільським господарством. Маючи чи малі площі землі та лісу, він вирощував сільськогосподарську продукцію. Із цього Фелікс мав  добрі   прибутки.  Якось одного разу , чисто випадково на ринку в  місті  Болехів Олексій Попович, при покупці зерна у Фелікса розговорились і здружились.

         Фелікс запросив Олексія в гості. За гостинним столом  Фелікс у  розмові  запропонував   Олексію    займатися тепличним господарством. Олексій погодився. Так вони і заприятелювали. Щоб  здійснити цю пропозицію приятеля, Олесій погоджується  поїхати   до  Німеччину , щоб пройти спеціальні курси та набути навиків.

       1919 рік. Олексій Попович на курсах в Німеччині. Під час навчання він разом із всіма курсантами зробили спільну фотографію. Знаючи родину Поповича не задумуючись скажете, що його постать в першому ряду зліва.

         На курсах  разом з  навчанням  ведення тепличного господарства , Олексія  давали години  підприємництва.  Після  закінчення  курсів  в Німеччині ,  Олексій  став членом  садового  товариства  в  Стрию  на Львівщині.

         1944 рік. Олексій отримав  Айсвас  (посвідку), про те що його не мають  права залучати до примусових робіт. Завдяки чому він отримав можливість замовляти необхідне обладнання та насіння, а ще спеціальне добриво для теплиць. Все це доставлялося залізницею до Долина з-за кордону.  Це було надзвичайно складно бо Олексій був неписьменний. Йому довелося самотужки навчитися читати і писати.

                   Одружився у 1926 році із жителькою с.Тяпче  Щеглюк Марією Дмитрівною 1907 р.н.  із багатодітної  сім’ї.  Олексій часто по виду свого захоплення їздив на зустрічі з обміну досвіду   до Львова, Кракова та інших міст Європи.   Найкращим  днем життя  в Олексія  день народження першого сина Івана в 1928 році.  А згодом в його родину прийшла нова радість . У 1930 році  сім’я  Поповичів поповнилась   народженням  дочи Олени (Бабінчук) .  

Там і зустріла  свого чоловіка  Степана Бабінчука, який разом з нею  перебувавли на засланні.

   Дружина Олексія була  гарною господаркою, а також розумілася в прийнятті  пологів (як того часу  звали - повитуха). На той час за сімейною традицією дітей та онуків, правнуків  називали іменами  батьків , дідусів та бабусь.     В 1932 році  сім’я  Олексія поповнюється народженням   сина  Василя,   а в 1935 році  народженням дочки  Марії (Бойко). Олексій завжди мріяв , щоб його діти добре вчилися і здобули гарну освіту. Син Іван закінчив Стрийську торгівельну гімназію за фахом бухгалтер. Згодом він захоплюється фотографією та пасікою.

        У своїх теплицях Олексій вирощував редиску салат цибулю помідори огірки – все, на що був попит. Мав гарний сад, який сам щепив. Крім тепличного господарства займався ще розведенням курей і  мав пасіку. Мав багато поля. Працювали всі. Дружина  і діти йому допомагали. Продукцію збував на ринках Болехова та Долини. Співпацював із німцями, які жили на Дебилівці. Німці поважали Олексія за порядність, винахідливість та любов до праці.   Згодом він вирішив побудувати новий будинок. І тут йому допомогли курси, пройдені у Німеччині. Олексій збудував хату на два поверхи  за розмірами клубу в с.Гошів. З таким розрахунком, що родина житиме на першому поверсі, а на другому  будуть подорожні, які будуть іти на прощу до Гошева. План був геніальний, але війна внесла свої корективи. Красувався його будинок по сьогоднішній вулиці Кам’янка  на трасі Долина - Львів. Сам будинок був збудований із хвойного бруса – кругляка, а дах критий  бляхою.  Позаду будинку кілька десятин землі , яка примикала до прибережної зони потоку Саджава. А за ними річка Свіча та підніжжя гір Карпат.  Гори вкриті буковими та смерековими деревами. Цей краєвид  приваблював неабияк тодішнє поселення та приїжджих  європейців. З сумом та болем родина Поповичів разом з всіма  українцями зустріли війну та прихід московитів.    Серед місцевих першими в підозру московських псів попадає Олексій з родиною. Розкішний будинок, велика родина, сімейні прибутки, справжня українська європейська сім’я , інтелігентність та грамотність – все, що бісило нелюдів.    Тиск та переслідування на родину Поповичів даються Олексію в знаки. Родину вважають куркулями. Своїм тиском на родину , московськи пси  змушують Поповича припинити працювати.   Із запису трудової книжки:  Попович Іван Олексійович 1928 р.н. прийнятий в Долинську районну лікарню помічником бухгалтера 26.09.1943 року.

   1944 рік.  Надворі прекрасна пора року – літо. Найтепліша пора року. Теплі ночі та довгі сонячні дні. Вздовж вулиць села  розкинули свої гілля яблуні, груші, вишні, черешні, сливи  і стоять  в пишному вбрані зелених шат та біло-сніжного цвіту. А під ними  густа  , зелена травичка та квітки золотистої кульбаби. Над ними пурхають різнобарвні метелики та гудуть  невтомно працюючі бджоли.    Та засмучена болем душа Олексія , вже не радіє побаченому. Ніхто не знав, що для нього ця прекрасна пора року є останньою. А він так мріяв зробити багато. На п’ятдесят першому році життя він помирає. Це було велике горе як для родини Поповичів так і для всіх односельців.  

  За час свого життя слово «бізнес»  Олексію не було відоме. Але своє життя він прожив як бізнесмен.

      Попович Іван  Олексійович  1930 р.н. с.Княжолука,  Долинського району, українець. Заарештований 25.04.1945 року. Звинувачення – член молодіжної ОУН. Вояк УПА.   (боївка СБ), інформатор УПА. (архівні дані)

    1950 рік. НКВДисти неначе сказилися, переслідуючи покійного Олексія Поповча.  Конфіскують всю їхню господарку, техніку, знищують теплиці, розбирають будинок. Третього лютого Марію Попович разом з дітьми висиляють з хати  і відправляють в Сибір.

    1954 рік. Місто Усурійськ. Сибір. Попович Іван Олексійович одружується   з дівчиною Анастасією Бабінчук. Анастасія , односельчанка Івана, була виселена  з родиною в Сибір.  16.05.1954 р.   В Івана та Анастасії Поповичів  народився син Василь.  1956 рік.  Сім’ю Поповичів поповнюється народженням сина Богдана.   1957 рік . Марія Попович разом  з дітьми  повертається в Україну. Вона продовжує сімейний  бізнес.  Із  відмовою  в реєстрації  Поповичам  по місцю народження , вони вимушено   прибули в Полтавську обл. місто Карлівка. І тільки  через рік повернулися   додому.  В Україні у родині Івана та Анастасії народилася : дочка Оксана Скрипник –    1961 року народження липня ;  дочка Ольга  Цеміна – 1966 року народження та  дочка   Марія Катрій – 1978   року народження.  Приправнучка та внучка  Галина Катрій ,  Олексія та Івана Поповичів  у свої шкільні роки наслідує від   них  патріотизм та  любов до України. 17.10.1980 року Марія Попович дружина покійного Олексія Поповича    загинула трагічно (в автокатастрофі).      Діти та онуки Поповичів  перейняли  від батька та дідуся любов до праці.      Від дідуся Олексія та батька Івана , онуки та сини Василь Попович 1955 року народження та Богдан Попович  1956 року народження  справжні пасічники та чудові садівники  з шкільної парти. Слід згадати , що  в Марії Олексіївни  Бойко (Попович) дочка Наталія  Гайнюк (Бойко) 1962 року народження , яка  за фахом медик, а в побуті чудовий пасічник. Сьогодні, в них можна дуже багато  навчитися  та перейняти досвід. Праправнук Андрій Катрій будучи підлітком також  почав  наслідувати   здібності  своїх пращурів.     Онуки Олексія , Василь Попович та Станіслав Бойко є одними з кращих механіків, які самотужки   в 1983 році  зібрали тракторець.

  1986 рік . Поповича Василя Івановича Долинським  воєнним комісаріатом  мобілізовано  на ліквідацію Чернобільської АС.

   2012 рік. Листопад. На дворі сіро, мрячно, мінусова температура. По вулиці калюжі врилися  тонким  шаром льоду. Сонце майже не виглядає із-за густих снігових хмар. Саме в таку негоду, Івана Поповича недуга прикувала до ліжка. Важкі сибірські поневіряння даються йому взнаки. З кожним днем  стан здоров’я  його погіршується. Одинадцятого листопада Іван Попович помирає  , залишивши дружину Анастасію вдовою.

   2021 рік. Сьогодні  Анастасія  Попович дякує Богу за те, що Він дає їй сили боротися з хворобою . Однак  рана на серці про сибірські поневіряння  , переслідування , допити та знущання так і не загоїлась. Рада за себе , мрії своїх батьків та побратимів, що Україна стала незалежною. І саме це досягнення є свідченням того, що українці  не зламні і  не переможні. Анастасія  щаслива і рада за те, що її оточує любов своїх п’ятеро дітей, шестеро онуків та п’ятеро правнуків.

           Мешканці села,  чотирнадцять  онуків,  двадцять один правнук та двадцять два праправнука  цінують та вшановують односельця , дідуся, прадідуся  Олексія Поповича. Історія життя Олексія ще раз стверджує, що в ті далекі часи ми українці були культурною і розвинутою  європейською нацією серед країн Європи.