Злочини НКВД

 

Газета «Свіча»  за № 52 (2557) від 23 грудня 2021 року, стор. 6, автор Іван Проців

         Пирин Василь Миколайович  1912 року народження.  Народився і виріс в селі Княжолука тодішнього Вигодського району Станіславської області, сьогодні Калуського  району Івано-Франківської області. 

1935 рік. Василь одружується з односельчанкою   Кальмук Розалією Миронівною 1914 року народження  .

1936 рік. Сьомого березня. Василь та Розалія  народили сина Михайла. Після пологів   дружина Василя занедужала. В той час медицина надто була слабкою. Розалія бореться з недугою.

1939 рік. Василя забирають на фронт. З військовою частиною дійшов до Праги. Отримав  поранення.

1940 рік.  Після госпіталя Василь повертається додому. Він стає членом Просвіти та бере  участь в житті села. Розалія  помирає. Довго Василь не міг прийти до тями і усвідомити, що він на одинці із синочком Михайлом.  Та повсякденні роботи, виховання сина  ніяк не гоять рани за втратою дружини. Михайла забирають до себе дідусь з бабусею.

1941 рік. Він одружується  з дівчиною Оленою Василівною Лученчин 06.01.1920 року народження.  Василь  спільно з батьком  та дружиною Оленою  будують житловий будинок , який межує з подвір’ям  сільської школи. Цей житловий будинок і досі збережений.

1942 рік. Першого вересня Василь та Олена  поповнили  свою сім’ю народженням сина Степана.

1943 рік.  Дев’ятого січня  родина  Пирина   в друге поповшюють свою  сім’ю   народженням сина Дмитра.  Кругом неспокій. Війна та чужинці. Це дуже бентежило Василя. Його  націоналістичне  виховання не заспокоювалась . Повернувшись з війни  Василь стає членом Української Повстанської Армії.  Переслідуються НКВДистами  майже всі родини. Є і запроданці серед своїх .  Ускладнена поставка продуктів харчування побратимам . Всі, хто працює на  членів УПА, в підозрі чужинців.  У Василя ніч перетворюється на день. Хлопці голодні. Він прикладає максимум зусиль допомогти побратимам. В час передачі продуктів харчування  Василя здають НКВДистам.

1947 рік.  Василь Пирин в Українській Повстанській Армії. На дворі жовтень, в  сільських родинах неспокій.  В  господарських садибах вже зібрана картопля, буряки та  зерно на зиму, завезено в пивниці та комори.  Сім’ю Василя Пирина тероризують щодня. Вона під наглядом НКВДистів. Олена з дітьми у відчаї. В неї передчуття, що її сім’ю чекає страшна доля. Так і сталося. Дякуючи Богу, що син Василя Михайло знаходився на той час у  дідуся і бабусі. Чужинці  подвір’я  Василя Пирина оточили  з усіх сторін. Миттю  з хати штовхаючи у плечі  виводять Олену Пирин із сином на руках Дмитром та  поруч син Степан. Їх завезли  у Вигодський карцер. Допити та шантажування Олени   тривали два дні. На третій день їх  депортували  в карцер  до Брошнева.  Тут було вже кілька сотень. Втеча неможлива. Кругом жандарми та собаки. Великий страх в очах. Що буде далі ? На другий день всіх доправили до Станіслава. Де на них чекали кілька обшарпаних товарних вагонів. Завантажили всіх  українців у вагони.. Умови поїздки нестерпні. По дорозі  люди не витримували. Помирали  з голоду і холоду .  Кілька тижнів і їх завезли в Караганду. Життя стало надто важким. Та Олена вірила в себе. Потрібно все витримати і ростити  дітей. Важка доля випала Олені. Фінські домики. В кожному по кілька родин. В одній кімнатці одна родина і загальна кухня. Олена працює різноробочою. Степан та Дмитро в цілодобовому садку. З продуктами харчування важко. Ділилися  одним кусочком хліба. Часто вона сиділа вечорами і плакала за чоловіком . Хлопці підростали і почали в літню пору  допомагати матері, випасаючи корів у  тутешніх жителів за  мізерну плату. Зимою, не гаючи  часу, саночками навозили вугля .  Розрада була одна – діти. Вже з восьми років Степан та Дмитро ішли в школу. Школа російськомовна для всіх націй без вибору. До восьмого класу в школі навчання було безплатне , а дальше  треба було платити за навчання. Нічого не було рідного і близького. Постійне  насаджування  русизму і страху . Як справжні й вірні українці  вірили, що повернення додому здійсниться. Все, що оточувало життєвий шлях було  існуванням відрази та ненависті за скалічені долі московськими виродками.

 

1948 рік. Травень місяць. У Василя передчуття поганого. Після смерті своєї дружини він не розлучався із свідоцтвом про народження сина , на якому була фотографія    Розалії. Ця душевна неприязнь передчуття  турбувала його. Щоб заспокоїти себе і бути впевненому в майбутньому сина він Михайлу передає в руки його свідоцтво про народження, яке збережено  і досі.

 Вересень місяць. В селі облава НКВДистами.  Велике перехоплення. Здача своїх серед білого дня. Релігійне  свято Марії. Вбитих везуть  в центр села для впізнання серед них  Пирин Василь Миколайович, Могитич Іван Миколайович 1920 року народження, Бердан Іван Юркович 1906 року народження . В цей час бабуся Михайла тримала образ в руках і гірко плакала. Схопивши за руку його дідусь притиснув до себе і прошепотів : «Там Михайлику твій батько. Іди дитино , але тримай себе в руках, не дай Боже не видай себе». Йдучи швидкими кроками, Михайлові ломить ноги в колінах , а серце виривається з грудей. Поруч машина, а на ній три трупи . Це була його  остання прощальна хвилина з своїм батьком Василем. (Із розповіді   Михайла в часи свого життя дочці Марії Беляк).

 1958 рік. Михайло Пирин син Василя одружується з односельчанкою  Щиглюк Магдалиною  Григорівною 22.09.1939 року народження.

  1967 рік.  Степан Пирин, син Олени, приймає надзвичайно важливе рішення, повертатись додому в своє рідне село Княжолуку.  Далека дорога додому виснажила Степана. Село, а поруч гори вкриті зеленими лісами, шум річки Свіча та запущені сади кругом хати, які так довго чекають свого господаря. На порозі  хати,  зовсім чужі люди. Біль стиснув Степану груди, а сльози так і котилися по обличчю. Після довгої розмови з цими господарями , він дізнався про всі безчинства , які творили  московські виродки після знищення їхньої родини. За тодішніми законами радянщини, Степана не прописували в село. Прийшлось йому перебивати пороги правоохоронних органів, щоб встановити  право на проживання. Тільки завдяки його трьохрічної  служби  в радянській армії  в Самарканді , дають прописку до гуртожитку в місті Долина. Для Степана безсонні ночі й дні. Потрібно повернути вкрадене – батьківську хату. Та  нові господарі поставились з розумінням до Степана.

1969 рік. Степан відкуповую батьківську хату.

1970 рік. Олена Пирин  з сином  Дмитром повертається додому.  Вдома їх зустрічає Степан. На той час  вже третій десяток років, як московські виродки силоміць забрали родину  з хати. Олена омилася сльозами вгледівши свою рідну хату.  За судовим радянським  рішенням вона немала права повертатися на своє попереднє місце проживання.  Долаючи всі  радянські перепони , Олена  засиляється жити в  рідний  будинок. Дмитру як і Степану  було легше прописатися до хати завдяки служби в тодішній радянській армії. Обживаючи домашній затишок, Олена і сини народилися заново , тут в підніжжі гір Карпат неньки України. Степан та Дмитро одружилися. В них народилися діти ,   а Олена  стала щасливою бабусею. Олена часто хворіє. А тягар скаліченої долі  московитами не сходив з її грудей. Третя частина її життя – неволя.

 Сьогодні,  згадуючи ті важкі часи свого життя,  Степан та Дмитро просять Бога , щоб ніколи цих московських тортур не зазнали їхні родини та весь рід всієї України.

1991 рік. Україна  проголошена Незалежною Державою. І тільки тоді відкривається тайна захоронення НКВДистами тіл українських націоналістів  у братській  могилі села Пациків. Незабаром тіла були перезахоронені  в братську могилу на кладовищі села Княжолука. Участь в похоронах брали рідні , священослужителі , громада села Княжолука з процесіями.

1995 рік. Шостого червня.  На дворі тепло і сонячно. Все  навкруги цвіте і  поспіває. Сади і ліси повні зелені. Такий прекрасний день для Олени Пирин   був  останнім . Вона відійшла у вічність