Газета «Свіча» №10 (2515) від 05.03.2021 року- початок
Газета «Свіча» № 11 (2516) від 12.03.2021 року – продовження
Автор Іван Проців
У
Прикарпатському краю в селі Княжолука, що на Долинщинні, в підніжжі гір Карпат неподалік гірської річки Свіча 01.06.1027 року народилася Сич (Мельник) Ганна Василівна
в багатодітній сім’ї, яка складалася : Ганна 1927 р.н., брат Михайло 1940 р.н., брат Антон - 1925 р.н., сестра Марія 1930 р.н., брат
Василь 1944 р.н. та сестра Анастасія
1935 р.н. Всього в сім’ї народилось і виховувалось шестеро дітей. Навчалася в Княжолуцькій початковій школі і
закінчила шість класів. Народилася в багатодітній сім’ї. Батько - Мельник Василь Ількович 1900 р.н., мати - Мельник (Сасник) Тереза Антонівна – 1901 р.н.
. Батько - Василь трудився на роботі у Болехівському лісовому господарстві, а
мати Тереза поралася по дому та займалася вихованням своїх дітей. На той час у
батьків не було вільного часу . Кожна хвилина у батьків була дорогою. Маючи
немалу господарку та землі вони змушені були працювати до пізнього вечора. А
згодом виростали діти і ставали їм великими помічниками. По господарству , крім
землі були коні, корова, воли та віз. Маючи немалу сім’ю батьки почали
скуповувати невеличкі земельні ділянки. Батьки в Ганни були побожними, до цього
привчали і своїх дітей. Так сталося по життю , що обоє батьків виховувались у релігійних сім’ях . Що і
прищепили своїм дітям. З восьми років Ганна, будучи ще маленькою тендітною дівчинкою,
разом з мамою ходила постійно в церкву
на Богослужіння , де навчалась релігійних пісень , а згодом стала співати в
церковному хорі. Закінчивши початкову школу , Ганна мріяла почати продовжувати
навчатись старших класів у Вигодській районній школі. Та не судилося досягнути
своїх мрій. Раптом сумна звістка охопила всю країну. Розпочалась Велика
Вітчизняна війна. Біль і тривога охопила не тільки родину Ганни, а й всю
Україну. Будучи в школі, до Ганни у клас зайшли німецькі жандарми і наказали
вчителю підготовити учнів до вивезення
до Німеччини. Нам, дітям, було страшно і моторошно. На прохання вчителя нас
відпустили до дому на підготовку до виїзду, але ми вже в школу не повернулись.
Так тривало два роки, поки не прийшли
так звані нові наші визволителі москалі. І знову відкрились двері до
нашої школи. Російські окупанти
нарощують поглиблене вивчення російської мови, а молодих хлопців
силоміць затягають в армію. Цьому переломному періоду москалям почали сприяти наші односельці, які
дуже швидко забули про своє походження. Почались утиски та приниження місцевого
населення з боку московитів. Та знову в нашу хату прийшла біда - брата Антона забирають до армії. Через
короткий період в районі Чорного лісу
зав’язалась
кровава битва між армійцями та членами Української Повстанської Армії. Більша
частина хлопців з армійських формувань перейшла до Української Повстанської
Армії. І знову в родину Мельників
прийшле страшне горе – повідомлено про загибель Антона Мельника. Горем убита
родина дуже тяжко переживала цей період. Втрата сина почалась відбиватись на здоров’ю батьків - Василя та Терези. Але час лікує рани, а війна
триває. Сім’я
Мельників не сходить з поля зору НКВД. На родину починається тиск і переслідування.
Одного разу батько - Василь Мельник запряг воли і повіз зерно молоти у млин. Але повертаючись на зад , на дорозі
його вже чекали НКВД. Цього Василь міг сподіватися. На час їх перепалок
надійшла Олена Ковердан, яка знала , що його тут чекає. Своїми сльозами, проханнями вона
стає поміж них до тих пір , поки Василя не відпустили. За що їй родина дуже
вдячна.
Лихо хату не
минає. В 1942 році, в родинний будинок
Мельника вриваються НКВДисти і схопили
Ганну і закрили до Болехівського карцеру. Тут Ганна молилась
і просила Бога спасти. Почалось найстрашніше : знущання, катування , допити.
Нас було багато, але серед усіх я була наймолодшою. Холод, голод, побої, темнота, знущання , залякування, кров – перед
моїми очима навічно. Після тижневого катування мене примусили
змивати кров з підлоги. Це стало і найгіршим ударом в житті Ганни. А дальше їх після всіх
поневірянь та кривди завели на так
званий пограничний загін. Тут з ними проводили профілактичну роботу, щодо не
розповсюдження про тортуриЄ які
проводили з нами НКВДисти та залякування їх розстрілами. Родина Мельників
жила в страху .
Кожна хвилина
їхнього життя для них ставала золотим скарбом. Батьки засуджених носили
передачі з продуктами , та НКВД глузували із них і морили їхніх дітей голодом ,
а зібраними крихтами жирували та бісилися.
Батьки не спали, а в матері очі не просихали від сліз, адже дитину Ганну,
малолітню, з хати забрали нелюди. Для Ганни це був надзвичайно важкий удар по
її неповнолітніх роках. Та Ганна не втрачала надії на життя . Настав момент і
Ганну та її побратимів випускають з карцеру. Йдучи додому Ганна не озиралася.
Ноги несли її наче крила. Обезсилена
Ганна на пів дороги зустрічає рідну матір Терезу. Мати не впізнала
дочки. Тільки по зверненню до неї , мати по голосу впізнала її. Зустріч понівеченої дочки і згорьованої матері були кричущими. Та жорстокий час підганяв
їх чим швидше добратись до дому. Рідні вдома не покладали надію на те,
що Ганна зможе це перенести і вижити.
Та час жорстокий не стихав. Люди почали
боятися один одного. А нечисть поміж людей вирувала. Запроданців ставало все
більше та більше. Люди ставали згорьованими
та обезсиленими . Тиск з боку НКВД на мирне українське населення
скаженів. Родина Мельників жила в страху .
Людей переслідували щомиті. Не
пройшло й два місяця , як знову раптовий стукіт у двері до родини Мельників і
знову по Ганну. НКВД лютували і скаженіли. Мати Тереза схопила дочку Ганну та міцно обняла , стиснула руками і не
відпускала її. Не допомогли Ганні ані плач родини, ані благання . Миттю матір
штовхнули у плечі , а дочку по звірячому схопили до своїх кров’ю омитими рук і
в друге повезли в Болехів до карцеру. Ішов 1943 рік. І знову тортури. Та Ганна
стояла на своєму: « Я нічого не знаю». Це ще більше московських псів лютувало.
Несамовитий крик, плач її подруг ставало попередженням, що її чекає далі. Не
добивши зізнань в Ганни, московські пси почали катування : розпечене залізо
прикладали до плечей, кінцівок рук та ніг, затискання пальців в двері, тілесні
ушкодження ногами й руками. Втративши свідомість, її обливали
холодною водою і знову продовжували катувати. Зморена від катувань, голоду і холоду Ганна
вже валилася з ніг. Та Ганна молилась і просила Бога: «Допоможи».
Озвірілі і здичавілі НКВДисти поводились з Ганною та її подругами гірше ніж
з тваринами. Це люди в яких посилився диявол і вони втратили все людське . В них була ціль одна – знищити
українську націю. Тримаючи Ганну в карцері цілий тиждень, вони знову її
відпускають. Йдучи з Болехова додому, Ганні здавалось, що вона просто летить, а
на справді вона йшла дуже - дуже довго. Родина Василя Мельника і надалі жила в
страху та переслідуваннях НКВД.
Ішов 1944 рік. Та
раптом знову постукало в двері горе.
Ганну схопила недуга – малярія . Важкий удар по родині, хвороба заразна і страшна. Саме
голод, холод, переживання та страх принесло це горе майже в кожну хату. Ганна
лежала і марила від високої температури і надії на її оздоровлення після пережитого нею у родини Мельників не
було. Так вона лежала одинадцять днів. Та завдяки сільському ветлікарю
Василишину Василю Марковичу їй вдалося вижити. Адже часи були надто важкі і медицина
була дуже слабкою ветлікарю довелось не
тільки спасати тварин, але і односельчан.
Василь Маркович був обдарованим від природи медициною і цим йому
вдавалося рятувати від недуги як тварин ,
так і людей. Саме сьогодні Ганна вдячна
йому за повернення її до життя .
А з часом його професію ветлікаря освоїла
дочка Яремко Дарія , а потім його
внучка Яремко Ганна . Життя вирувало, та не довго.
Ішов 1945 рік. І знову сумна звістка охопила родину Василя
Мельника. Вриваються НКВДисти і наказують всім присутнім одягнутися , взяти
з собою продуктів і готовитись на вихід з хати. Що буде далі - було важко відгадати . Але
доля так склалась, що брата Михайла та сестри Марійки вдома не було. Сім’ю Мельників
забрали в складі батька Василя , мами Терези дочки Ганни та сина Василя, якому
було тільки вісім місяців після народження. Родину завантажили в
машину і завезли в штаб до Вигодського району. Знову допити, знову тортури.
Зібравши протягом доби кілька сімей нас
вантажать у велику вантажну машину і під
охороною НКВД доправляють до Станіслава,
тобто в Івано – Франківськ. Протягом
двох діб тут утримували нас як худобу і знову перевірки , і знову допити.
Зібрали нас у декілька вагонів і зачинили двері на замки, щоб ми не могли втекти. Так перебували ми в дорозі шість неділь.
Дорога була такою, що словами дуже важко
передати. Без світла і їжі, без санітарних засобів існування – туалету й
води. Померлих людей у товарних вагонах кидали прямо на вулицю. А дальше : Сибір. ліси, мороз 38-49 градусів, холодні бараки, без
хліба та води . Ось, що чекало на родину Мельників. Та сум і біль в родини
Мельників стискали груди, адже там
далеко в рідній Україні в них залишились діти син Михайло та дочка Марія ,
якими став опікуватися вуйко Ілько. Родина Мельників робила все можливо, щоб
когось та спасти з родини. Так і розпорошило сім’ю Василя Мельника.
Сибір ,
1945 рік. Українців ніхто тут не чикав. Курс на виживання. По прибуттю родину
Мельників направляють у містечко
Тусіпоноль. Дорога до Сибіру була пеклом. Одні доїхали, а інші вмирали. Коли
прибули в пункт призначення більша частина людей захворіли малярією. В медичні
пункти хворих не брали, поки не пройдуть баню.
Та хвороба повалила людей з ніг і пройти баню було неможливо. Ганна одних із всіх дала добро допомогти
хворим помитися. Це був великий ризик для
Ганни бути серед хворих. Але ця загартована дівчина, яка пройшлась крізь пекло
тортур НКВД , не дала пропасти хворим . Вона зробила все можливе . щоб зберегти
людські долі. Було тут по-різному і долі
складались кожного по-своєму. Ганну
назначили працювати в бані. Тут вона була і кочегаром , і заготівельником дров
для бані. На неї місцеві та НКВД звернули особливу увагу. Ця дівчина
відрізнялася від всіх інших. Вона була сильною і мужньою. Медичному пункту дали
пропозицію Ганні лишитися працювати. Однак
вона запропонувала своїх батьків, та їй було відмовлено. Незабаром Ганна з батьком пішла на лісосплав. Робота
була важкою та ненадійною. Та через півтора року батько Василь Мельник
занедужав.
1947 рік. Родина Мельників була в стресі. В їхню оселю прийшла чорна
біда. Василь Мельник помирає. Ганна разом з колегою батька та його дочкою
Маринкою за українським обрядом
похоронили батька в поселенню Сімаків. Та біда за бідою і через три дні помирає
батько Маринки . Ганна у двох з Маринкою
похоронили її батька рядом біля Василя Мельника. Дівчата вистругали два березові хрести і встановили на могилах
своїх батьків. Після смерті чоловіка
мати Ганни була у відчаї і перебувала в депресії. Весь родинний тягар ліг на
плечі Ганни. Та мати не може це пережити. Нудьга за дітьми залишеними в Україні
починає переслідувати її. Тереза задумала план
повернутися додому. Ганна умовляла матір , що НКВД її знайдуть і ще більше покарають. Та біль,
злоба, тривога за дітьми не полишали Терезу.
Вона з допомогою добрих людей
здійснює свої наміри і з двох річним сином Василем повертається додому в
Україну. Ганна залишається одна серед чужих людей. Вона розуміла і співчувала
матері, адже втрата рідної для неї людини
- свого чоловіка та покинуті діти не давали їй спокою. Терезі вдалося повернутися додому та
зустрітися з покинутими дітьми сином Михайлом та дочкою Марією. В хаті, де жила
родина Василя Мельника було пусто. З хати НКВД забрали все , що було . Зерно, мука
, засолку, картоплю та всю господарку.
Однак Тереза була щасливою. Вона знову з своїми дітьми . Тільки
вона почала обживати своє сімейне гніздо, як в хату знову стукіт НКВД. Не
зважаючи ні на які перепони вони схопили
Терезу і знову завезли до міліцейського пункту у Вигоду тодішнього району . Допити,
знущання, залякування і відправлення в Сибір. Тереза знову повертається тою ж
дорогою , тільки не в то поселення,а дальше від дочки - в Іркутськ.
НКВД, дізнавшись про втечу матері Ганну кидають до в’язниці . А дальше відправляють до міста Сиктивкар Комі АРСР.
За призначенням вона почала
працювати маркувальником лісу на заготівлі. Однак тут був малий заробіток і вирішила перейти на
тяжку , але платну роботу . Де саме
зустріла землячку , односельчанку Ольгу Надіївську. Радості не було меж.
Адже дві дівчини , з одного села, разом на чужині. Тим часом мати Ганни
працювала в Іркутську на цегельному заводі. Ганна з мамою переписувалися
листами та ділилися своїм буденним життям. Листи перевірялися і писати , щось зайве
не можна було. Часто мати запрошувала Ганну приїхати до неї, та охорона не
давала добро. Через певний період часу мати
домоглася зустрічі з дочкою і під
наглядом поліцейського вона прибули до дочки. Радості не було меж. Та це було
не довго .
Згодом Ганну
направляють до лісопункту на розробку лісу на площадці. Якось одного разу
порвався ланцюг перетягування деревини. В той час я і мої
подруги, маючи трохи вільного часу, заспівали українських пісень , а на зміні
працював майстром німець і йому дуже сподобалось і запросив нас, щоб ми знову
заспівали. Почуте рідно колихнуло всіх українців , але це тривало короткий час.
Ганну знову викликають до поліцейського відділку за політичну підривну роботу.
В неї вимагали конкретно назвати пісні, яких вони співала. Без сумніву вона їм
назвала: «Розпрягайте хлопці коні» ,
«Что так жадно глядіш на дорогу» і «Какім ти бил такім і остался». Опісля мене
відпустили. Я знову переходжу вже на роботу на валку лісу. Спочатку працювала з
лучком, а дальше з окопом, який важив 22 кг. З цією пилою працювала понад три
роки. Робота була для неї, як дівчини надто важкою. А згодом працювала на пилі КА-5. Часто хлопці
піддивлялися до Ганни, та вона не давало жодного поводу , щодо дружби. Для неї
розлучення з родиною стало не-абияким переживанням за своїх рідних. Та й не
заживали рани від знущань та катувань НКВД. Та жодного разу вона не заснула і
не встала, щоб не помолитися Богу за прожитий день. Часто подумки згадувала
свою Батьківщину, свою церкву , свою рідну і милу до душі українську пісню.
Згодом Ганна зустріла хлопця, про якого мріяла. Він сам українець і звати його
Григорій, родом він з України,
Рівненської області, Димидівського району, село Хріники.
1954 рік
Мельник Ганна Василівна та Сич Григорій Климович зареєстрували шлюб в
Устьвимському районі Комі АРСР. Того ж року у них народився син Петро. Ганна
була рада і щаслива, створивши свою сім’ю. Та радість довго не продовжувалась.
1955 рік. Після народження сина, недуга підкосила здоров’я матері Терези.
Про що Ганна повідомила своїх рідних братів і сестер. Не відкладаючи часу
сестри Марія та Анастасія приїхали в Сибір провідати свою неньку. Вона була дуже щаслива і рада своїм дочкам. Вони відвідали найдорожчу для них людину – маму.
Тереза плакала і просила пробачення у
своїх дітей, що так жорстоко доля розпорядилася з її життям і закинула
її в далекі не знані і не видимі краї
московії , щоб не бути рядом з
найближчими до душі і серця – своїми дітьми . Доба зустрічі і розказів , години любові і
хвилювання, хвилини прожитого. Так і закінчилося
життя в поневіряннях та муках й терпіннях Терези Мельник. Сестри Ганна, Марія
та Анастасія Мельник важко перенесли втрату найдорожчої для них людини – мами.
Після похорону Марія та Анастасія повернулися в Україну.
Ганна з своєю
сім’єю
продовжує проживати та працювати . Сина Петра віддали в садочок, а Ганна
повернулась на лісорозробку, чоловік Григорій працював на будівництві. Брати і
сестри часто в переписках просили Ганну, щоб поверталися до себе на
Батьківщину. Згодом на шпальтах місцевої газета фотографія Ганни з пилою
, як кращий працівник на лісорозробці
1960 рік. Сім’я Ганни
поповнюється другим сином- Вячелавом. Народивши другого сина, зваживши всіх п'ятнадцять років
поневірянь на чужині Ганна з чоловіком і дітьми повертаються в
своє рідне село Княжолуку - в Україну.
1962 рік. Ганна
стає багатодітною мамою і народжує третього сина Миколу.
Час пробігає, проходить життя немов в річці пропливає
вода. Ганна з Григорієм працювали, а дітки навчались в школі.
1997 рік. В
хату Ганни знову навідала біда. Недуга підкосила здоров’я чоловіка
Григорія. Родина була дуже засмучена. Та хвороба прогресує і 25 листопада він помер.
Важкий стрес перенесла Ганна, адже вона втратила найдорожчу людину , свою опору, свій оберіг.
Саме Григорій зумів підкорити серце Ганни і дати їй можливість повернутися до
життя , побавитись лиха та пекло, через яке їй прийшлось неповнолітньою дівчинкою пройти босоніж. Стягнути чорний платок , який
доводилось в такі юні роки не знімати зі
своєї голови.
2021 рік. Її життєвий шлях проходить не даремно . Дожилась до 10 онуків, 16 правнуків та одного праправнука. Ганна і досі , як і колись маленькою восьмирічною дівчинкою,
продовжує співати церковних пісень разом з церковним хором. Свою любов до
церкви вона передала внуку Григорію ,
який закінчив духовну семінарію і служить в церкві Святої Великомучениці
Параскеви – П’ятниці Православної Церкви
України в селі Княжолука . Мабуть, ця мрія та віра в Бога і дали їй
можливість ще досі бути вірною своїй Батьківщині своєму народові.
За високим чолом обличчя цієї жінки ховається доля
геноциду українських жінок та знищення
української нації.
Як для мене, Ганна – людина з великої букви.
Незламна і непокірна, впевнена і увірена в собі, трудолюбива , цілеспрямована і
дружелюбна, побожна і вірна. Все життя її
оповиває вишивка різноколірними
нитками власного шиття : рушники, ліжники , доріжки, подушки, які і досі в
належному стані і прикрашають кімнати в
хаті Ганни. Саме тут відбиток її любові до рідного серцю України. Вона любить і цінить
мистецтво України, її обряди та звичаї. Саме
я , та всі інші члени церковного хору
, які прийшли в далеких вісімдесятих,
дев’яностих
роках ставали на хорах поруч з Ганною і
вчились служити Богослужіння та співати церковних пісень.
Доля Ганни - криниця з живою водою без дна з якої черпаєш
долю правди геноциду московією.
Моя зустріч з Ганною
перетворилася поверненням її в ті далекі сорокові, п’ятдесяті та шістдесяті
роки, які неможливо передати на
папері. Розмова перетворилася на страшну душевну біль за знущання чужоземців – москалів над нашим
українським народом та ненависть до них. Таке забути і простити просто
неможливо.
Сьогодні Ганна щаслива і радісна. Проживає
вона разом з онуком Григорієм та його сім’єю. Вони разом
не пропускають жодних Богослужінь в храмі Святої Великомучениці
Параскеви – П’ятниці Православної Церкви
України. Вона вдячна тільки Богу за своє довголіття , бо вона його заслужила.
