Страсна п'ятниця 2021

Храм Святої Великомучениці Параскеви – П’ятниці  Православної Церкви України протоієрей отець Олег Фесняк в селі Княхолуки

Згадка про Ісуса Христа :

Ісуса розпинають на хресті.

В тяжких муках Ісус Христос  страждає,

Смерть і поховання наступають..

В ПЕКЕЛЬНОМУ ВОГНІ НКВДИСТІВ

 

Газета «Свіча» № 18 (2523) від 30 квітня 2021 року сторінка №4  «Життя , яке воно є» автор Іван Проців

                     Проців Ілля Ількович  - 1901 року народження  разом з дружиною Проців Анною Іванівною – 1903 року народження  та  своїми дітьми проживали в селі Княжолука , Долинського району, Івано-Франнківської області   в своєму господарстві.   Ілля  працював  на роботі , мав господарку, в якій поралися старші діти, а дружина  здійснювала догляд за маленькою  дитиною та доглядала старшеньких. Сім’я  хоч була  багата на діти, але жила щасливо.

               Ілля та Анна Проців народили і виховали дев’ятеро  дітей: син  – Проців Іван Ількович – 1924 року народження. дочка – Проців Анастасія Ільківна   – 1926 року народження, син – Проців  Микола Ількович -  1929 року народження,  дочка  – Проців Ярослава Ільківна    – 1930 року народження, син – Проців Михайло Ількович – 1933 року народження,  син – Проців  Степан  Ількович – 1935 року народження, син – Проців   Богдан Ількович – 1937 року народження, дочка – Проців  Явдокія Ільківна – 1940  року народження, дочка  – Проців  Ірина  Ільківна – 1944   року народження.

          Неспокій в країні  1944 року не  минув й оселю родини Проціва.  Сина Івана призвали  на війну.  Сформований загін  з наших побратимів  наблизився до Чорного лісу, та раптом  стрільби  по  формуванню   змусили  бійців розбігатись. Вибір у кожного свій.  Іван  подався лісом  в Українську Повстанську Армію. Вибір Івана був твердий. Родину  Івана охопило лихо.

           На дворі осінь. Повільно кружляють  в повітрі жовто-блакитні листочки. Смереки  сумовито риплять, не  зазнали довгого передзимового сну. На трухлявих пнях скупчувалися опеньки і кожен з них  так і просилися в кошик. Трави пожовтіли і припали до землі, а високо  в небі проводять прощальний танець  журавлі, готуючись відлітати у вирій сумно  курличуть,  нагадуючи , що прийшла осінь. Сумно навів вітер і попереджав про неспокій.

         В селі облава. В  хату родини Проців  увірвались члени НКВД.  Допити всіх хатніх про Івана та батька . Нічого не дізнавшись вони катували  дружину Ілька та  його дітей, погрожували  жорстокою розправою. Зі злістю вони покидали  родину та обіцяли вернутись.  На Івана місцеві запроданці  донесли до НКВДистів. На родину постійно наїзди московитських псів. Тортури та знущання над родиною Проціва не дали жодних  результатів щодо  місця знаходження  сина Івана та батька. НКВДисти забирають в родини маму з дитиною. Після  знову здійснюють облаву  на родину. Б’ють та катують  сина Миколу , щоб признався де батько. Нічого  не дізнавшись  у Миколи де батько , московити  покинули родину. Микола рахуючи, що НКВДисти   покинули їх оселю,  скриваючись повідомив   батькові , що може виходити. Та глянувши в загороду, Микола завмер, незлічена  кількість НКВДистів стояла поруч.

        Вони  обступили  стодолу  і наказали Ільку вийти і здатися. Час тривав. Та ворога це ще більше дратує. Будучи увіреному стовідсотково, що Ілько в стодолі   НКВДисти не відступають. Ілько не здається . Уроди готують йому пекельну вогняну кару, стягують солому із стога і обкладають стодолу. Смерть в Ілька вже перед очима . Час триває, а Ілько готовиться до поєдинку. Він подумки прощається з родиною в собі , перехрещується. Знову лунає наказ Ільку здатися. Миттю гучно  пролунали постріли. Під стодолою тіло Ілька  заливається  кров’ю.  Схиляючись до землі, він  сміливо дивився в очі ворогам і вірив: усіх не переб’єте, час розплати прийде і Україна буде.

         Крик і плач дітей не зупиняв НКВДистів, вони по- звірячому  запалили солому і  миттю  гаряче полум’я охопило тіло Ілька. Оскаженілі пси  від твердої впевненості українця жадали  ще більшої помсти та з люттю катували та били присутніх,  які здатні були  скакати в огонь  до побратима.

      Його діти та близькі родичі остатки тіла Ілька  похоронили на кладовищі в селі Княжолуці . Дружину  Анну на похорони  Ілька не пустили. Її  утримували  у штабі  Вигодського НКВД з  шестимісячною донькою  Іриною. Знущання, тортури тривали кілька днів. Морили голодом і холодом, погрожували розправитись з її дитиною. Шантажували дитиною то забирали , то знову повертали до матері. А серце розривало душу за дітьми, за чоловіком. Де вони, що з ними.

       Анна повертається додому , до дітей. Дізнавшись про страшну смерть чоловіка Ілька, вона зімліла. Розкази дітей про смерть батька виснажують її. Життя родини перетворилося в пекло. НКВДисти як вовчі стада  вели страшний контроль  за родиною Ілька.

       Сина Михайла забрали в армію.

      1947 рік. На дворі знову осінь. Буяння  різноколірних фарб  змінювалося своєю прозорістю та сірістю. Лише ясне  синє  небо  не втрачало своєї яскравості. Дув сильний вітер і роздягав дерева. Мешканці села  поспішали сховатися в своїх оселях. Пташиний крик  нагадував про відліт птахів у теплі краї  та відчуття приходу зими.  Та крик і плач  душі матері,  не покидав її.

     Надворі ніч. В родину Проців знову завітали НКВДисти.  Один із них  з жорстокістю  наказав : будинок і  майно конфісковано, а ви  всі  одівайтеся і на вихід.

  Анну та її дітей  було доставлено  на збірпункт  у  місто Долину , де формувались  загони на вивезення до Сибіру. Всіх зігнаних  почали  грузити в товарні вагони наче скотину. На дворі - страшний вереск дітей та плач матерів. В шумі і крику  вони прощалися з близькими та рідними. Спали всі на підлозі  у вагонах . Страшна антисанітарія у вагонах. Управлялися на відро або дірки в підлозі. Їхали  цілий місяць. Хтось мав з собою їжу, а хтось і не мав.  Замість води на станціях кидали  снігу у вагони. Холод і голод. Люди стали помирати, мертві  тіла  кидали прямо на вулиці на сніг. Везли немов худобу. Це не можливо забути . У вагоні були дві буржуйки , але вони не могли зігріти людей в товарному вагоні. Вивантажили всіх  в  місті Караганда. Люди були виснажені , падали і не могли стояти.

     Після  всіх розділили  по колгоспах   для освоєння цілини. Родину Проців Анни  направили двісті п’ятдесят кілометрів від Караганди.  Умови проживання жахливі. Бараки для проживання гірші ніж сараї для утримання худоби. Пічки якщо десь і були то зруйновані. Зігнила підлога, або взагалі відсутня. Виснажені дорогою люди почали хворіти і помирати. Виживали як могли. Ділились крихтою хліба.  Навесні  впрягали  бичків, корів  по три пари в один плуг орали і сіяли чорний ячмінь. Після збору урожаю  на кожного виділяли по 200 гр.  ячменю. Щоб можна було споживати цей ячмінь , син Микола  з братами зробили з каменю жорну , перепустивши через неї ячмінь,  мати варила дітям кашу.

   Туга та біль рвали душу Анни за втратою чоловіка, за втратою  Батьківщини. Вона часто молилась і просила у Бога здоров’я і свято вірила в слова  чоловіка Ілька ствердяться, і Україна буде. Після трьохлітнього  перебування , місцеві відкрили магазин.  Ще до  завезення українців  тут проживали  вивезені родини німців та росіян. Керівництво здійснювали казахи. В школі вчились тільки казахи. Тільки після двох років проживання  давали можливість дітям вчитися в школі на казахській мові. 

 Через шість років родина Проців переїхала  в місто Караганду.  Там сини Анни  почали працювали в шахтах. Було трохи легше. В шахтах було дуже важко працювати, але була більша зарплата. Та Анну ніколи не покидав біль про заборону  їм повертатися на  Батьківщину. Саме там де вона , її батьки, її діти та всі предки  родились і жили.

Родина  Анни Проців була вивезена без права повернення на Україну.

 1967 рік. Анна Проців з дочкою  Явдокією  вирішили повернутися в своє рідне село.  Біль і жаль пройденого стискав серце Анни. Все надбане відняли і не повернули.

1981 рік. Час московських поневірянь дається Анні взнаки. Вона занедужала. Та ліків для лікування життєвих ран ніде не було. Пройшовши важке пекло сибірських поневірянь та місцевих тортур НКВДистами серце її  вже не витримує і вона  помирає.

Син Іван  проживав,  помер і похоронений в місті Калуш Івано-Франківської області;

Дочка Анастасія проживала і померла в селі  Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;

Син Микола в 1960 році одружився з Дарвай Анною Тимофіївною, народили і виховали двоє дітей, проживають в селі  Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;

Дочка Ярослава   проживала і померла  в місті Караганді;

Син Михайло проживав і помер в м. Червоноград Львівської області;

Син Степан  проживає в селі  Княжолука , Долинського району, Івано-Франківської області;

Син Богдан  проживає в селі  Княжолука , Долинського району, Івано-Франківської області;

Дочка Явдокія   проживала ,  померла  і похоронена в місті Калуш Івано-Франківської області;

Дочка Ірина   проживала і померла  в  Білорусі.

Мрія Ілька Проціва здійснилася – згадує син Микола.

24 серпня 1991 року вона офіційно отримала назву – Україна, що відповідає традиції і розпочався процес  утвердження атрибутів державності без яких не існує  суверенна держава.

  Важко сьогодні йому згадувати часи поневірянь . Але він і цьому радий. Тільки би стан здоров’я не підводив. Вони у двох з дружиною Ганною раді та щасливі за своє життя. 

Правда не вмирає

 

Газета «Свіча» № 16-17  (2521-2522) від 23 квітня 2021 року (Автор Іван Проців)

  Надворі теплі весняні дні , а на деревах з’являються бруньки.  Під   яскравим  промінням сонечка золотом  виблискують  купола   храму  Святої Мучениці Параскеви – П’ятниці  Православної Церкви України  , втішаючись  цвітінню перших весняних квітів, появі  маленьким листочкам на  тополях , які красуються  на фоні сільських доріг. Навкруг ніжні  блакитні  пелюстки  пролісків , наче усміхаються і тягнуться до сонечка.  А  на душі  в односельчанина   Мальона Василя Костянтиновича,  07.08.1936 р.н. надмірно  чудова гармонія  барв і звуків. Народився він в селі Княжолука  у багатодітній сім’ї Константина та Марії Мальон. В  сім’ї  було  шестеро дітей. Серед них брат Роман  1934 року народження, сестра Ольга  1939 року народження, сестра  Анна Мальон 1941 року народження, сестра Анастасія Фледан 1949 року народження, сестра Ольга Галян1951 року народження, сестра Любов Земська  1955 року народження.

        1950 рік. Родина Мальона перенесла важку втрату. Через невиліковну хворобу помирає сестра  Ольга 1939 року народження.

     Після закінчення початкової сільської школи, Василь здобув середню освіту у Вигодській середній школі в 1953 році. За час навчання в школах Василю так і не змогли насадити ані зірочки, ані червоного галстука. Через що дуже часто виникало проблем у батьків за його тверду позицію та переконання. Але його так і не переконали.

    Батько  трудився все життя у Вигодському ліспромгоспі , а мати поралася в господарці та займалася вихованням дітей. Нелегка доля випала Василю. Адже він  у сім’ї був другим, тож прийшлось йому допомагати батькам  по господарству та  доглядати  молодших. Любов до рідного,  до своєї нації батьки Василю прищепили з дитинства. Та час був важкий.

    1948-1949 роки. Василь будучи чотирнадцяти літнім підлітком,

 на відміну від своїх ровесником вже завзято  допомагав  членам ОУН- УПА. Оскільки брат матері  Іван Іванович  Мальон   був членом ОУН-УПА, Василь завдяки йому і став довіреною особою. За своїм віком він не так швидко падав у підозру НКВДистам. Час від час він передавав естафету з села Княжолука до села Гошів. Щоб не бути підозрюваним,  Василь в період випасу корів понад річку Свічу  берегами подавався до Гошева, або  зимою ,ніби катаючись по льоду на річці Свічі,  до вказаного місця. В ті важкі і страшні роки для українського народу  московські пройдисвіти блокували всі ходи і виходи в селах, щоб знищити членів ОУН УПА.

  1980 року  родину Мальона  охопила погана звістка , тяжка недуга підкосила стан здоров”я матері Марії і вона помирає. Смуток і біль не покидали родину. Батько залишившись на одинці, часто хворів. Він не міг змиритися з втратою дружини. В 1984 році біда знову заглянула в родину Мальона і втратили найдорожче -, помирає батько Константин.

   Думки  про символіку  України  в 90-х роках   не покидали його  .  Тож   03.03.1990 року   перед будівлею  сільського клубу він самотужки встановив флагшток ,  на шпилю якого замайорів синьо-жовтий  прапор України  -  символ її державності і незалежності. Василь неначе народився вдруге. Для нього цей вчинок був занадто високим та мужнім. Саме сміливість додала йому сили увіковічити те, що належить українському народу. Йому як нікому добре запам’ятались  перші дні московських окупантів на його рідній землі.        

 

         Саме вони позбавили його та його однолітків справжнього українського життя. Коли не тільки червоніли земля і річки від пролитої крові українцями в боротьбі за Батьківщину з московськими нелюдами , а й червоніли прапори на будівлях та трикутники червоного полотна на шиях учнів школи, насаджених московськими пропагандистами.

             Та  згодом в цьому ж році  на сільські збори  , які проводились головою Княжолуцької сільської ради  Остапом  Винником, та меню,  на той час посадової особи - секретаря Княжолуцької сільської ради ,  прапор України  Василь   заніс  в приміщення сільського клубу. Дух  того визначного моменту живе і досі в кожного односельчанина. Це одна з найголовніших подій в житті кожного  односельчанина 90-х років. Це  і є свідченням   справедливості та об’єктивності. Прапор України  в центрі села біля сільського клубу наблизив національне відродження на селі і набув великої потужності  серед селян  і закликав    до активних  акцій . Згодом  цей флагшток Василь Мальон  самотужки  встановив біля могили Січових Стрільців з правої сторони по вул.. Визволення. Любов до  рідної серцю символіки  Василя Мальона  де в кого серед мешканців   викликала емоційну реакцію. Та це на зламало його.  Він взяв на себе  цю відповідальність і підняв  прапор України.. Погрозливі і лукаві  вигуки   в його адресу не зупиняли його. Та згодом десятки, а потім  сотні   односельчан підняли синьо-жовті прапори.

 

       Василь Мальон  в 1956 році закінчив  радіотехнічну школу в м. Баку під час військової служби  з 1955 по 1958 роки,  а після демобілізації став робітником Вигодського  ліспромгоспу. Трудова діяльність  його  складає більше 50 років і  10.03.2016 року  вийшов на пенсію  з посади електромонтера  Долинського водоканалізаційного  господарства.   

        З 1980 року Василь   голова Братства Андрія Первозванного в селі Княжолука.   З 1988 року- член партії Народний рух України.  В 1989 році- учасник  конференції по  затвердженню  Товариства української мови в селищі Вигода, яка проходила в будинку культури,   що і було підґрунтям для потенційного відродження, що зберігало основну його цінність – рідну мову.   

         1996 рік. Велике горе спіткало сім’ю Василя. Дуже швидко прогресувала хвороба у його дружини. Сім’я у відчаї.  Надія залишилась  тільки на Бога .Та ліків від не дуги так і не знайшлось. Анастасія померає. Наймолодшому сину тільки дванадцять років. Дуже важко прийшлось Василю. Бути одночасно батьком і мамою для дітей, це  була дуже важка ноша в його житті. Та це не зламало його.  

         Згадане минуле   потрібно знати кожному односельчанину, щоб поповнити  свої знання  про історичні події  та осіб, котрі приймали  в них участь, корисне  для розуміння  тодішніх  і сьогоднішніх  політичних подій  на селі.

         2017 рік . Незважаючи  на прихід холодних грудневих днів зими, Василь разом з мешканцями Долинщини та моєї присутності  14 грудня цього ж року  вирушає в дорогу до Києва. Природа в той час  все навкруги  одягнула  в  білу шубу, дерева нарядила в пишні білі вбрання, пішохідні доріжки місцями стали  не прохідними від снігової заметілі, а легенький скрип снігу  під ногами супроводжував до столиці України, щоб стати учасниками проведення засідання  Обєднаного Собору України, який відбувся в Софіївському Соборі. Незважаючи на свій похилий вік, Василь  також став його учасником. Саме 15 грудня в Об’єднаному Соборі  ієрархами  Української Православної Церкви  Київського Патріархату, Української Православної Церкви  Московського Патріархату та Української Автокефальної Православної Цепкви  обрано голову єдиної Української Помісної Православної Церкви  Епіфанія.

         Василь радіє своєму життю, дітям та восьми онукам, дякуючи за все Богу. Він старається не пропускати Богослужіння в храмі  Святої Великомучениці Параскеви-П’ятниці Православної Церкви України.

        Сьогодні Василь віддає належне партії «Свобода». Є постійним учасником  всіх політичних територіальних та районних заходів щодо відродження  та збереження української  національності. Адже національне відродження базується  на здобутках українського народу , традиціях національної державності та духовної культури.

Вербна неділя 2021

 

…Гілки і цвіт верби

Її прекрасний,

Освячені водою,

Несуть любов і віру,

Що є для нас святою, …

             Сьогодні  двадцять п’ятого квітня  у Вербну неділю  парафіяни села Княжолука  спільно з протоієреєм  отцем Олегом Фесняком  храму Святої Великомучениці Параскеви – Пятниці  Православної Церкви України відслужили святкове  богослужіння. Це надзвичайно важливий день у кожного мешканця села. Адже це свято  буває тільки один раз в році перед Пасхою.

        День по справжньому весняний, хоч часом прохолода та весна впевнено  вступає в свої права. Жива природа навкруги прокидається. Зазеленіла травичка, місцями розцвітаю квіточки, а на деревах і кущах розпускаються листочки. Саме сьогодні кожен радіє  пробудженню весни, відблискам проміння теплого сонечка та святкуванню Вербної неділі. Адже від нині за тиждень буде Велигдень. Так  люди витали один одного  після освячення вербного віття.  

З днем книги і авторського права

 

Вітаю  всіх з днем книги  і авторського права

Прийміть найщиріші побажання і щиру подяку

Мамина старість

 

З роками діти виростали,

А поряд  з ними,

Матуся старенькою  ставала.

Дождалась внуків - правнуків вона,

Та миттю стала вже не та.

Роки пробігли в неї, наче сон,

І прожите лишилось за вікном.

Самотня стала вже вона,

Замкнулась  і закрилась,

Із серденьком своїм одна.

Чомусь із пам’яті усе змело,

Немов  нічого в неї й не було.

А біль дітей  стискає,

Чому в матусі  серденько вмирає.

Своїх дітей,  онуків, правнуків,

Вона чомусь не пам’ятає.

Найкраще в неї старість забирає.

Та знай матусю, ти не одна,

Кругом з тобою дітвора.

Яка б та старість не бувала,

На  все  життя любимою ,

Єдиною  і доброю ти стала  .

І  всі  ми  добре  знаєм,

Що старості собі не вибираєм.

Заупокійне Богослужіння

 

        Сьогодні надзвичайно  важливий день для парафіян села Княжолука. Протоієрей  отець Олег Фесняк  відслужив  поминальне Богослужіння за покійним парохом  Михайлом Довжанським у храмі Святої Великомучениці Параскеви – П’ятниці  Православної Церкви України. Парох Михайло Довжанський відслужив в храмі понад тридцять років. Чотири роки тому, як він відійшов у вічність.

     Після Богослужіння отець  Олег Фесняк спільно з родиною Довжанських , дяком  Григорієм , церковним хором та парафіянами на могилі покійного пароха Михайла відслужили Парастас.

    Покійний протоієрей Михайло Довжанський назавжди в парафіян залишився добрим духовним наставником, вчителем і порадником.

    Парафіяни храму щиро вдячні  покійному отцю Михайлу Довжанському  за його чесне і ревне виконування всіх своїх релігійних , священичих  та громадських обов’язків для добра нашої Церкви. А опечаленій дружині – їмості Ганні з сином Володимиром, дочкою Надією , онуком Святославом щире співчуття.

   Вічна Пароху Пам'ять!

    

Співаймо разом 1

Четверта річниця з дня смерті пароха Михайла

 

   

    Сьогодні минає чотири роки,  коли стало битися  серце  пароха  Михайла Довжанського,  довго служителя   храму Святої Великомучениці Параскеви-П’ятниці Православної Церкви України  в селі Княжолука на Долинщині в Прикарпатському краю. На могилі отця величний гранітний  пам’ятник  на масивному постаменті. Відображений в  повний ріст його портрет на пам’ятнику, символізує  отця прагнення до світлого майбутнього до  сонця правди. Сьогодні вшанувати пароха Михайла  та відслужити  Панахиду на  могилу  сільського кладовища  прибули: церковний хор та протоієрей Олег Фесняк храму Святої Великомучениці Параскеви-П’ятниці , їмость Ганна Довжанська, отці храмів Православної  Церкви  України  Іван Качур – настоятель храму Покрови Присвятої Богородиці села Вишків,  Йосиф Мельник – настоятель храму Успіння Присвятої Богородиці села Надіїв, їмость Леся Дарвай та Ігор Дарвай – настоятель храму преподобної  Параскеви Сербської в селі Шевченково,  виходець села Княжолука  протоієрей  Анатолій Яремко  клірик єпархії Православної Церкви України.

  Покійний протоієрей Михайло Довжанський передбачаючи свою кончину, відійшов у вічність старанно і побожно. Так він відійшов від нас і з цього світу, поєднаний з Господом  Сотворителем.

16.04.2021 Іван Проців