Євгенію Овдієнко

 

У цю зимову, грудневу зиму,

Двадцять  сьому днину,

Тебе вітають з днем уродини,

Рідні мати й тато,

Дідусь, бабуся, хресний тато,

Здоровою зростати.

З РІЗДВОМ ХРЕСТОВИМ 2021Народний колектив «Барви Прикарпаття»

Злочини НКВД

 

Газета «Свіча»  за № 52 (2557) від 23 грудня 2021 року, стор. 6, автор Іван Проців

         Пирин Василь Миколайович  1912 року народження.  Народився і виріс в селі Княжолука тодішнього Вигодського району Станіславської області, сьогодні Калуського  району Івано-Франківської області. 

1935 рік. Василь одружується з односельчанкою   Кальмук Розалією Миронівною 1914 року народження  .

1936 рік. Сьомого березня. Василь та Розалія  народили сина Михайла. Після пологів   дружина Василя занедужала. В той час медицина надто була слабкою. Розалія бореться з недугою.

1939 рік. Василя забирають на фронт. З військовою частиною дійшов до Праги. Отримав  поранення.

1940 рік.  Після госпіталя Василь повертається додому. Він стає членом Просвіти та бере  участь в житті села. Розалія  помирає. Довго Василь не міг прийти до тями і усвідомити, що він на одинці із синочком Михайлом.  Та повсякденні роботи, виховання сина  ніяк не гоять рани за втратою дружини. Михайла забирають до себе дідусь з бабусею.

1941 рік. Він одружується  з дівчиною Оленою Василівною Лученчин 06.01.1920 року народження.  Василь  спільно з батьком  та дружиною Оленою  будують житловий будинок , який межує з подвір’ям  сільської школи. Цей житловий будинок і досі збережений.

1942 рік. Першого вересня Василь та Олена  поповнили  свою сім’ю народженням сина Степана.

1943 рік.  Дев’ятого січня  родина  Пирина   в друге поповшюють свою  сім’ю   народженням сина Дмитра.  Кругом неспокій. Війна та чужинці. Це дуже бентежило Василя. Його  націоналістичне  виховання не заспокоювалась . Повернувшись з війни  Василь стає членом Української Повстанської Армії.  Переслідуються НКВДистами  майже всі родини. Є і запроданці серед своїх .  Ускладнена поставка продуктів харчування побратимам . Всі, хто працює на  членів УПА, в підозрі чужинців.  У Василя ніч перетворюється на день. Хлопці голодні. Він прикладає максимум зусиль допомогти побратимам. В час передачі продуктів харчування  Василя здають НКВДистам.

1947 рік.  Василь Пирин в Українській Повстанській Армії. На дворі жовтень, в  сільських родинах неспокій.  В  господарських садибах вже зібрана картопля, буряки та  зерно на зиму, завезено в пивниці та комори.  Сім’ю Василя Пирина тероризують щодня. Вона під наглядом НКВДистів. Олена з дітьми у відчаї. В неї передчуття, що її сім’ю чекає страшна доля. Так і сталося. Дякуючи Богу, що син Василя Михайло знаходився на той час у  дідуся і бабусі. Чужинці  подвір’я  Василя Пирина оточили  з усіх сторін. Миттю  з хати штовхаючи у плечі  виводять Олену Пирин із сином на руках Дмитром та  поруч син Степан. Їх завезли  у Вигодський карцер. Допити та шантажування Олени   тривали два дні. На третій день їх  депортували  в карцер  до Брошнева.  Тут було вже кілька сотень. Втеча неможлива. Кругом жандарми та собаки. Великий страх в очах. Що буде далі ? На другий день всіх доправили до Станіслава. Де на них чекали кілька обшарпаних товарних вагонів. Завантажили всіх  українців у вагони.. Умови поїздки нестерпні. По дорозі  люди не витримували. Помирали  з голоду і холоду .  Кілька тижнів і їх завезли в Караганду. Життя стало надто важким. Та Олена вірила в себе. Потрібно все витримати і ростити  дітей. Важка доля випала Олені. Фінські домики. В кожному по кілька родин. В одній кімнатці одна родина і загальна кухня. Олена працює різноробочою. Степан та Дмитро в цілодобовому садку. З продуктами харчування важко. Ділилися  одним кусочком хліба. Часто вона сиділа вечорами і плакала за чоловіком . Хлопці підростали і почали в літню пору  допомагати матері, випасаючи корів у  тутешніх жителів за  мізерну плату. Зимою, не гаючи  часу, саночками навозили вугля .  Розрада була одна – діти. Вже з восьми років Степан та Дмитро ішли в школу. Школа російськомовна для всіх націй без вибору. До восьмого класу в школі навчання було безплатне , а дальше  треба було платити за навчання. Нічого не було рідного і близького. Постійне  насаджування  русизму і страху . Як справжні й вірні українці  вірили, що повернення додому здійсниться. Все, що оточувало життєвий шлях було  існуванням відрази та ненависті за скалічені долі московськими виродками.

 

1948 рік. Травень місяць. У Василя передчуття поганого. Після смерті своєї дружини він не розлучався із свідоцтвом про народження сина , на якому була фотографія    Розалії. Ця душевна неприязнь передчуття  турбувала його. Щоб заспокоїти себе і бути впевненому в майбутньому сина він Михайлу передає в руки його свідоцтво про народження, яке збережено  і досі.

 Вересень місяць. В селі облава НКВДистами.  Велике перехоплення. Здача своїх серед білого дня. Релігійне  свято Марії. Вбитих везуть  в центр села для впізнання серед них  Пирин Василь Миколайович, Могитич Іван Миколайович 1920 року народження, Бердан Іван Юркович 1906 року народження . В цей час бабуся Михайла тримала образ в руках і гірко плакала. Схопивши за руку його дідусь притиснув до себе і прошепотів : «Там Михайлику твій батько. Іди дитино , але тримай себе в руках, не дай Боже не видай себе». Йдучи швидкими кроками, Михайлові ломить ноги в колінах , а серце виривається з грудей. Поруч машина, а на ній три трупи . Це була його  остання прощальна хвилина з своїм батьком Василем. (Із розповіді   Михайла в часи свого життя дочці Марії Беляк).

 1958 рік. Михайло Пирин син Василя одружується з односельчанкою  Щиглюк Магдалиною  Григорівною 22.09.1939 року народження.

  1967 рік.  Степан Пирин, син Олени, приймає надзвичайно важливе рішення, повертатись додому в своє рідне село Княжолуку.  Далека дорога додому виснажила Степана. Село, а поруч гори вкриті зеленими лісами, шум річки Свіча та запущені сади кругом хати, які так довго чекають свого господаря. На порозі  хати,  зовсім чужі люди. Біль стиснув Степану груди, а сльози так і котилися по обличчю. Після довгої розмови з цими господарями , він дізнався про всі безчинства , які творили  московські виродки після знищення їхньої родини. За тодішніми законами радянщини, Степана не прописували в село. Прийшлось йому перебивати пороги правоохоронних органів, щоб встановити  право на проживання. Тільки завдяки його трьохрічної  служби  в радянській армії  в Самарканді , дають прописку до гуртожитку в місті Долина. Для Степана безсонні ночі й дні. Потрібно повернути вкрадене – батьківську хату. Та  нові господарі поставились з розумінням до Степана.

1969 рік. Степан відкуповую батьківську хату.

1970 рік. Олена Пирин  з сином  Дмитром повертається додому.  Вдома їх зустрічає Степан. На той час  вже третій десяток років, як московські виродки силоміць забрали родину  з хати. Олена омилася сльозами вгледівши свою рідну хату.  За судовим радянським  рішенням вона немала права повертатися на своє попереднє місце проживання.  Долаючи всі  радянські перепони , Олена  засиляється жити в  рідний  будинок. Дмитру як і Степану  було легше прописатися до хати завдяки служби в тодішній радянській армії. Обживаючи домашній затишок, Олена і сини народилися заново , тут в підніжжі гір Карпат неньки України. Степан та Дмитро одружилися. В них народилися діти ,   а Олена  стала щасливою бабусею. Олена часто хворіє. А тягар скаліченої долі  московитами не сходив з її грудей. Третя частина її життя – неволя.

 Сьогодні,  згадуючи ті важкі часи свого життя,  Степан та Дмитро просять Бога , щоб ніколи цих московських тортур не зазнали їхні родини та весь рід всієї України.

1991 рік. Україна  проголошена Незалежною Державою. І тільки тоді відкривається тайна захоронення НКВДистами тіл українських націоналістів  у братській  могилі села Пациків. Незабаром тіла були перезахоронені  в братську могилу на кладовищі села Княжолука. Участь в похоронах брали рідні , священослужителі , громада села Княжолука з процесіями.

1995 рік. Шостого червня.  На дворі тепло і сонячно. Все  навкруги цвіте і  поспіває. Сади і ліси повні зелені. Такий прекрасний день для Олени Пирин   був  останнім . Вона відійшла у вічність

Як важко на душі

 

Сльози ллються мов ріка,

Чорна звістка зі Сходу прийшла,

Батька вбито , він вмирає,

Чорний ворон над хатою кружляє.

Схаменися білий світе,

Забираєш батька – сиротами діти,

Матері вдовими  стали,

Горя тяжкого зазнали,

Коли домовину з батьком,

Вдома зустрічали.

Згорьована мати,

Зайшла в хату , ізмарніла,

Чорний платок вділа,

Обняла дітей і вмліла ,

Впала, голову схилила,

Як у домовині, рідного уздріла.

Пропади московський кате,

За горе у нашої хати,

Домовину сльозами вмивала,

Сиріт до себе гортала.

Син до серця руку прикладає,

Не плач мамо: «він прохає»,

Я за батька заступаю,

З москалями в бій вступаю,

Завтра я покінчу з ними,

Вражих синів вкладу в домовини.

 

 

В ніч Миколая

 

Снігами скрізь запорошило,

Дороги снігопадом устелило,

Щоб саням добре було йти

І подарунки до дітей,

Чудотворцю в ніч тягти.

 

Ніч довга і безсонна,

Молитва Миколаю віддана,

Дітей у ліжках приспала

І Миколая в кожну хату

Із подарунками звала.

 

Та він з листами  не барився,

Завчасно подарунками грузився,

За просьбою їх молитов,

З Небес в зимову  ніч зійшов,

Із подарунками до них прийшов.

На межі калина

 

Всім припала до душі ,

Калина в мене на межі,

І весною, і зимою

Всіх приваблює  красою.

 

Весною завжди  зеленіє,

Білим цвітом всіх леліє,

Пахощі приємні на весні,

Гостям рада, всій землі.

 

Чари свої вона має,

Мир і злагоду  тримає,

Україну цим пишає

І народ  її оберігає.

 

Ось зима уже прийшла,

І на неї  білу шубу натягла,

Личка в неї червоніють,

Сонця промені їх гріють.

 

Ген над нею вже  кружляє

В небесах   пташина зграя,

Пісня стоголоса  скрізь лунає,

Як пташина зграя прилітає.

Перший сніг

 

Засніжила, замела,

В перший день  зима,

Наче пава пухова,

Все навколо покрила.

 

Всі дерева і поля,

В білу ковдру одягла,

А  гілляки, проводи

До землі злягли.

 

Дітям радість принесла

І  на санях понесла,

Радості немає меж

І згори біжить кортеж.

 

Ручки, щоки червоніють,

Скрізь вітри холодні віють,

Треба шубку теплу одягати,

Щоб у сніжки грати.

 

Сибір В неволі

 

Газета «Свіча» № 49 (2554) від 02 грудня 2021 року  сторінка №3  автор Іван Проців

     В Україні неспокій.  Території Західної України окуповані Московією. Серед українського народу  широкий розгул арештів, терміни  та заслання в сибірські табори. Українців  чужинці свідомо вбивають та тримають в страху. Тюрми переповнені. Землі потопають у рідній крові. Сотні і тисячі безвісті зниклих. Інтелігенцію та духовенство  знищено.

   Такий час випав на долю Ганни Федорівни Марчак  21. 12. 1923 року народження. Народилася і проживала вона на тодішньому хуторі Кам’янка в селі Княжолука, Вигодського району, Станіславської області, а сьогодні це вулиця Кам’янка , Княжолуцького  старостинського округу, Долинської ОТГ, Івано-Франківської області. Тендітна , невеличка ростом, красива на вроду дівчинка Ганна покохала хлопця односельчанина Степана  Васильовича Марчака 1925 року народження . Ганна родом з багатодітної сім’ї , батько її  Павлів Федір 1891 року народження,  мати Марія (дівоче прізвище Козак, родом  з сусіднього села  Яворів) 1897 року народження;  брат Микола  1920 року народження . Він був дуже кремезний,  працював робітником по лісопереробці у районному центрі Вигода . Маючи справжню статуру військового,  він вступив до Української Повстанської Армії. Та після проведення зачистки НКВДистами  УПА  звістки про нього так і досі немає; брат Василь  1924 року народження,  був вивезений до Німеччини . Після повернення працював майстром у Долинській  виконкробській дільниці. брат Іван 1927 року народження ,  був знаним кравцем по пошиттю одягу. З часом почав  працювати  в редакції газети. Останній час проживав   в місті Болехові; сестра Олена Могитич  (дівоче прізвище Павлів) 1930 року народження  живе в своєму господарстві , брат Федір 1934 року народження , працював на агрегаті подрібнення каменю   та ремонту доріг і загинув на роботі в 1951 році.

        Степан чоловік Ганни  виходець  із багатодітної родини: батько Василь Марчак 1898 року народження; мати Пелагея 1902 року народження; сестра Катерина Гринчишин  12.10.1929 року народження (дівоче прізвище Марчак). Катерина  добре в школі вчилася, за що отримала  рекомендацію до вступу  тодішнього Станіславського вишу. Закінчивши навчання , вона повернулася в своє рідне   село і стала працювати вчителем в Княжолуцькій початковій  школі.  З часом  вона вийшла заміж за Максима Олексійовича Гринчишина 03.03.1927 року народження. Після одруження , життя Катерини змінилося. Вона народила двох синів Дмитра 17.12.1951 року народження та Романа 19.03.1955 року народження , дочок Ольгу 01.04.1960 року народження та Галину 03.01.1965 року народження . Повна відповідальність виховання дітей лягла на її материнські плечі . Чоловік та батько її дітей участі в житті сім’ї не брав. Навчання в школі стало складним. Катерину та всіх інших вчителів тутешня влада та шкільні програми  примусово заставляли більше приділяти уваги російськомовним книжкам  та відвертати дітей від релігії. Це і бентежило її. Адже вона виховувалась в сім’ї  українських націоналістів. Українська мова, символи держави , література та духовність , звичаї та обряди - це було основним, що вона успадкувала від своїх батьків. Час ішов, а діти зростали.  

        1965 рік . Син Дмитро  виїхав  на заробітки до Запоріжжя. Того ж року він відправляє першу заробітну плату матері – кілька центнерів пшениці. Катерина продає цю пшеницю мешканцям села і за виручені кошти  виїхала з дітьми в Запорізьку область на постійне проживання, де вже  працювала агрономом ;   брат Юрій Марчак 06.07.1933 року народження; сестра Марія Кіс (дівоче прізвище Марчак) 1924 року народження ,   вона була кравчинею, а її чоловік Василь Кіс  1922 року народження  працював бухгалтером , а потім весь час по ремонту та пошиттю   взуття, знав на той час  грамоти. У Марії та Василя  було дев’ятеро дітей. Сьогодні їхній будинок пустує, а діти проживають в країнах Європи. Степан за спеціальністю був військовим. Після повернення із служби він зустрів дівчину  Ганну. Між ними зав’язались  дружні та тісні відносини. Коханню не було меж.  Хата  в якій народився і жив Степан Марчак з батьками, братами та сестрами збудований 1917 року. Вона хоч не жила, але зберігається і досі в належному  стані. В  хаті прибрано в справжньому українському стилі. Давня піч, меблі , старовинні образи, вишивки  тощо. Нещодавно народним колективом села «Барви Прикарпаття» проводились бойківські вечорниці.

 1945  рік . Ганна та Степан одружилися.                                                                          Прекрасна молода сім’я, хоч небагата, але справжня українська. Понад усе Степана зачаровувала його сім’я та справжній український затишок, чого так не вистачало йому, через присутність чужоземців.   Надзвичайно були важкі часи. НКВДисти переслідували кожну родину села . Було багато і таких, які співпрацювали з московитами. Йшов час русифікації та знищення української нації. Українці в неволі. Любов до рідного та знищення його чужоземцями  Степану завдавало велику душевну біль.  Степан приділяв дуже велику увагу членам  Української Повстанської Армії. Це було у нього від його батьків. Степан поповнює ряди членів УПА.  Його  було призначено  керуючим  забезпечення членів українських повстанських загонів  продуктами харчування, поштовими  та іншими потребами.   Рада повстанських загонів врахувала, що Степан не впаде так швидко в підозру, як хто інший. Адже він колишній військовий. В цьому йому допомагав брат Федір.  Небайдужі мешканці села зносили все необхідне для українських військових до Степана, а він в свою чергу розділяв та доставляв до місця дислокації. Члени УПА часто використовували його військову форму для виконання  військових доручень.

     04.03.1947  рік. В родині Ганни та Степана надзвичайно щасливий рік, в них народився син Василь. Щастю не було  меж. В селі та околицях неспокій. Масова депортація українців, які підтримують національно-визвольний рух та тих, у кого в родині хтось воює в УПА. На той час майже всі жителі села підтримували членів УПА. Адже там були їхні діти, чоловіки, сини, дружини або дочки. Тож більшість старалася передати їм продукти харчування та штафети (таємні документи).

      1949 рік. Невеличка хата та велика родина Марчаків в колі озвірілих НКВДистів . Боже! Боже! Закричала мати Марія . В хаті, хто куди. Невідомі нанесли кілька ударів по спині і животі  Степану і вивели  його на двір, руки заламали назад і повезли на машині у невідомому напрямку. Степана засудили до тюрми  за співпрацю із Українською Повстанською Армією. За те, що був в минулому військовим, Степану міри покарання тюремного заключення збави від десяти років до шести.                                                                                 Злидні , голод, холод . Саме це перебуває  сім’я Степана Марчака.

 Третього  лютого 1950 року. Хутір Кам’янка в селі Княжолука. Надворі заметілі та тріскучі морози.. На душі Ганни  нестерпний тягар болю за  Степаном.  НКВДисти  не спускали з поля зору її. Чи не продовжує  Ганна   тримати зв’язки  з членами УПА. Це і насторожило її. Арешти та допити серед односельців  чужинцями не припинялися. Одного разу вони завітали  в хату Ганни. Її не було вдома. Нічого не сказавши,  вони вийшли з хати.  Через певний проміжок часу, під вечір  Ганна з дитиною зайшла в хату. Та раптом , як грім серед ясного неба в  хаті НКВДисти. Вони наказали Ганні забирати з собою дитину і виходити на вулицю. Вздрівши чужих людей , чотирьох річний син Ганни міцно обняв її за шию і сильно плакав. Вона просилася залишити її вдома, та це було марно. НКВДисти погрузили її з дитиною на підводу і повезли в карцер до Вигодського районного центру. Тут вона зустрілася з  односельчанкою Анастасією   Попович . Через два дні сюди завезли понад п’ять десятків українців. Після допитів і тортур їх повезли в карцер до Брошнева.  Пройшовши ті ж самі процедури , їх доповнили   кількома вже сотнями і  повезли до Львова.  Ані плач дітей, а ні плач матерів не розчавив серце жодного із московських псів. Тут були різні верстви поколінь, від дітей до перестарілих. В основному прості робочі люди, а інтелігенцію та духовенство знищували на місці.  Місцеві жителі приходили до залізничної станції , щоб всяко допомогти тим , яких звозили із різних куточків західного регіону України, хоча б кусочком хліба.  Сформувавши тут кілька десятків  товарних вагонів, людей наче тварин заганяли в них, без всяких санітарних умов в них. . Люди бігли за товарними вагонами і прощались. У вагонах не було вікон, туалету, загратовані двері з металічними нарами. Нагнали так багато людей – старших, молодих, студентів, малих дітей, що ніде було сісти . Їжу не приносили. Воду могли передати прості люди при стоянках на станціях. Дорогою ділились продуктами харчування, хто що мав, по ковтку води пили , не вмивались, щоб економити воду.

      Дорогою в  Сибір. Антисанітарія, голод, холод та  хвороба знищили кілька десятків українців, яких так і не довезли до пункту призначення. Майже місяць безсонних днів та ночей в  дорозі. Всі вони обезсилені та виснажені. Зупинившись в Іркутській області,  Тайшетський район, участок Бірюса, їх виштовхували з вагонів, немов якусь непотріб. Життя було не стерпним. Бараки для проживання діряві і холодні. Робота Ганни та дитина були не сумісні. Вона і ще кілька десятків прибулих в лісі збирали  живицю. Вона часто дитину залишала на одинці . Робота була важка і норми великі.  З часом Ганні вдалося вговорити  місцевих московських наглядачів , щоб повернути дитину в Україну.

        Олена - сестра Ганни стверджує , що виселення її до Сибіру  на цьому не закінчилося . Родина і дальше переслідується НКВДистами. В родині Марчаків неспокій. Одного  дня, зранку, як тільки но почались порати батьки в сараї , на дворі сильний крик собак, який підняв всю околицю їхньої хати. Московські нелюди обступили все подвір’я. Мати гірко плакала і благала. Та це було даремно. З хати забрали всю родину і повезли вантажною  машиною до карцеру в районний центр Вигода. Майже три дні всіх нас та всіх кого завозили, допитували та знущалися. Після повезли до Брошнева.  Знову  допити. А людей із десятків було вже кілька сотень. Були з нами два священики. Ми молилися разом з ними як день, так ніч. На третій день до цього карцеру прибули чотири мужики   з вигляду вищого рангу. Довго єхидно дивились на нас і сказали : «До дому». Відкрились перед нами ворота. Мати прошепотіла до дітей «мабуть будуть вбивати і обняла нас та притиснула до себе». Ми залишили все , що було біля нас. Не оглядаючись, через поля та кущі ми бігли хто куди. Це була останнє виселення українців до Сибіру, яке з невідомих причин не здійснилося.

    1953 рік. Мати Ганни і бабуся її сина Марія приїхала і повезла онука до себе в Україну. Чоловік Ганни продовжує перебувати  в  тюремному заключенні. Холод та важка праця дають Ганні в знаки. А ще більше туга за сином та чоловіком виснажують її. Каторжні роботи  та нестерпні умови проживання.

     1954 рік. Ганна народила сина Ярослава. Маленька дитина та праця даються  Ганні в знаки. Саме тут  українські жінки були беззахисні та безпорадні. Одинокість та смуток.  Жінки та дівчата ставали жертвами московських виродків. Всіх їх життя було скалічене в поневіряннях московитських псів.

     1958 рік. Ганна  повернулася  додому з чотирьохрічним сином на руках. Біль душевних ран стискав її серце. Довга розлука з чоловіком, сином та батьками не давали їй спокою. Однак Ганні вдається повернути все, що було втрачено. Ганна разом  з чоловіком  Степаном та синочками Василем і Ярославом зажили спільною сімє’ю.

     1960 рік.  Родина Марчаків збудувала нову хату і зажили справжньою українською родиною.

     05 08 1964 року  сім’я  Ганни та Степана   збільшується, в них  народився син Степана.   

    12 11 1980 року до Ганни в хату заглянуло   важке горе , помирає її чоловік Степан. Вона залишається вдовою з неповнолітнім  сином Степаном. Завжди Ганна бідкалася, що чомусь у неї все не так,  біда не йде повз хату. Старалася все життя працювати на роботі , займалася господаркою  та віддавала себе  вихованню своїм синам , щоб були добрими та щасливими  дітьми.                       Тягар важких сибірських років та пенсійний вік не абияк впливають на стан здоров’я Ганни.

   28 06 2005 року перестало битися  серце Ганни. У вісімдесят два роки вона справжня українська жінка    відійшла у вічність, залишивши шлях важкої долі сибірських поневірянь.  Часто в своїх розмовах за час свого життя, покійна говорила стародавню приказку, що малі діти не дають спати, а великі жити. Та воно і справді так сталося.

   13. 09 . 2011 року, на п’ятдесят сьомому році життя ,помирає її син  Василь.

   15. 07. 2014 року, на п’ятдесятому році життя , помирає її син  Степан.

Син Ганни , Ярослав сьогодні пенсійного віку,  прислуговує паламарем храму святої великомучениці Параскеви-П’ятниці  Української Православної Церкви.  В розповіді Ярослав згадує той важкий батьківський шлях  та  час репресій московитами та сибірських поневірянь, які випали на долю його батьків. Як після смерті батьків йому довелося родинний тягар брати на свої плечі. «Так, саме так», стверджує сусідка Анастасія Попович 1935 року народження, покійній Ганні  та мені і нашим родинам прийшлось розплачуватися разом за боротьбу, за Незалежість України. Але ми дякуємо Богу  і раді та  щасливі, що дожили і дочекались побачити свою рідну Незалежну Україну.